Анна Вінницька■ ПОДІЇ ■ №30, 2023-07-30

Перше, що я почула, відкриваючи двері домівки ОУП у Лемборку, – це сміх та радісне перекрикування. Хоча на дворі була спека, яка відчувалася й у приміщеннях, ніхто не нарікав. У домівці було весело та гамірно, бо саме сюди, попри канікули, кожного дня приходять діти біженців, які в межах проєкту «Поморське з Україною» беруть участь у майстер-класах та заняттях польської й української мови. Дітей до Польщі вигнала війна, а в домівці їм допомагають відбудовувати відчуття безпеки – тут діти почуваються, як у себе дома.

– Ми любимо танці – за цей час вивчили аж чотирнадцать нових. Подобаються заняття з вишивання, на яких вишиваємо карту України. А ще малюємо, співаємо й багато-багато іншого, – весело розповідають діти та молодь. Вони різного віку й представляють усю Україну: від Львова до Луганська.

– Коли почалася війна й до нас приїхало багато матерів та бабусь із дітьми, у нашій домівці активізувалася робота. Нині тут організовуємо багато занять. Однак чи не найважливіше, що діти в нас «відволікаються» від війни. Бо попри те, що малеча сміється, вона все ж таки думає про те, що відбувається в Україні. Тому важливо, що тут мають можливість познайомитися з іншими дітьми з різних куточків України, а домівка для них є українською гаванню, – каже Мирослава Ластівка з ОУП, яка зустрічала мене в домівці.

– Після початку війни нам у Лемборку було простіше, оскільки на нашому терені дуже активно працює гурток ОУП, з яким співпрацюємо. Тому одразу змогли допомагати біженцями, котрі прибули сюди. У старостві взяли на роботу перекладача, який допомагав у комунікації з українцями, виділили додаткові кошти на навчання польської мови та інформаційну підтримку для українців, – розповідає лемборська староста Аліція Зайончковська. Староство також долучилось до організації матеріальної та фінансової допомоги як Україні, так і українцям, які вже жили в Лемборському повіті. Згодом маршалок Поморського воєводства оголосив конкурс на підтримку діяльності, скерованої допомогти українцям, котрі до Польщі приїхали після початку широкомасштабної війни, – і лемборський повіт отримав 423 тис. злотих.

У межах проєкту «Поморське з Україною», партнером якого виступає лемборський гурток ОУП, реалізовують низку заходів, мета яких познайомити біженців між собою та інтегрувати до нового оточення. Також завдяки проєкту надається психологічна підтримка тим, хто цього потребує. Великою популярністю користуються культурні заходи, як концерт до Дня вишиванки, що організовано в старостві, чи інтеграційна зустріч на канікулах, в якій взяло участь близько 200 дітей та їхніх опікунів. У рамах проєкту профінансовано поїздку дітей до Кошаліна на Фестиваль українських дитячих ансамблів та відпочинок у кошалінському аквапарку. Діти побували теж на екскурсії в Ґданську. Більшість ініціатив проєкту реалізовують протягом п’яти-шести місяців.

Чи не найбільшу його частину, за яку відповідає Рената Романко з місцевого гуртка ОУП, зараз утілюють саме в домівці. З кінця червня діти та молодь можуть приходити сюди на танцювальні заняття (їх проводить хореографиня-постановниця Світлана Хоменко з Києва), співу (керівниця – Ірина Яремчук зі Збаража), майстер-класи з вишивання та художні (проводить Марія Дорош із Самбора), заняття з малювання з киянкою Кариною Хоменко, уроки української мови для молоді (веде Олена Кочерга з Полтави) й польської мови для дітей та молоді (проводить Ірина Степаненко зі Збаража). Отже, діти зайняті протягом усіх канікул, а вчителі мають часове працевлаштування – загалом у проєкті задіяно 60 дітей, молоді та дорослих. Тому в домівці нині гамірно та весело.

– До Лемборка я приїхала в березні минулого року з Києва, де тридцять років працювала хореографом. За час роботи в домівці ми поставили близько чотирнадцяти нових танців, відбули багато концертів, зокрема виступали на трьох фестивалях у Кошаліні та Ельблонзі. На кожному концерті показуємо свою національну культуру та традицію, наші колоритні та запальні танці, чудові пісні. За цей час діти дуже адаптувалися, – зазначає Світлана Хоменко.

– Щоб навчити діток вишивати, я вигадала, що ми вишиємо карту України з візерунком усіх регіонів, а кожен буде вишивати візерунок тієї місцевості, з якої походить, – каже Марія Доорош.

Сьогодні діти вже не відчувають страху, однак більшість каже, що сумує за Україною попри те, що в Лемборку їм дуже подобається: тут затишно, чисто та гарна архітектура. Проте в Україні залишилися їхні рідні, товариші та домашні тваринки, тому, перебуваючи в Лемборку, цінують те, що можуть подружитися з іншими дітьми з України. У них спільна історія… Дехто під час канікул ще поїде до України відвідати бабусю, дідуся, батька, котрих давно не бачили.

– У нас дуже плідна співпраця як із Поморським воєводством, так і лемборським повітом. Ми виходимо з різними пропозиціями, представляємо їх місцевій владі й, коли згодом реалізовуються проєкти, активно беремо в них участь. «Поморське з Україною» – це один із таких проєктів. Зрозуміло: у зв’язку з цим маємо багато роботи, але тішить, коли вдається втілити в життя закладене в проєкті й допомогти біженцям, які нині почуваються в нашій домівці, як у себе дома. Це найважливіше, – погоджуються одне з одним Рената та Олег Романки, координаторка проєкту «Поморське з Україною» в ОУП та голова гуртка ОУП у Лемборку. До війни заняття в домівці відбувалися два рази на тиждень після обіду, а зараз їх проводять кожного дня. У них беруть участь діти, молодь та старші особи. Майстер-класи проходять також на свіжому повітрі.

– Ми дуже вдячні полякам за підтримку й раді, що потрапили саме до Лемборка. У нас гарна квартира й хазяйка, яка у всьому нам допомагає. Тут гарна природа, однак найголовніше, що тут тихо і не бомблять. Та все ж таки хочеться вже додому, – каже Ніна з Харкова, яка до домівки приходить з онуками. До Польщі вона приїхала з дочкою та трьома її дітьми. До війни пані Ніна розмовляла російською мовою, а зараз вчить українську й говорить лише нею. Від початку війни вона не була в Харкові, однак зараз усе частіше думає про те, щоб повернутися додому. Тим більше, що їхню хату вже частково відновлено і є куди повернутися.

– У Лемборку ми почуваємося, як у себе дома. До домівки приходжу чи не кожного дня, бо це зараз і моя домівка. Наша домівка гарна, і ми сюди приходимо, як додому, – додає зі сльозами пані Ніна.

У Лебморку розмовляти українською мовою вчилася й Злата з Харкова.

– Я дуже люблю ходити в домівку на танці, спів та інші заняття. До Польщі приїхала 1 березня 2022 року, спершу потрапила до Леби, а потім уже – до Лемборка, і одразу почала сюди приходити. Тут мені дуже подобається, – говорить українською Злата. Вона сумує за Україною, де залишилися бабуся, тітка й двоюрідний брат, з якими часто розмовляє телефоном.

Протягом року заняття з української мови відбуваються три рази на тиждень, а зараз у межах проєкту «Поморське з Україною» створено окремі уроки для дітей із ліцею.

– На наших уроках ми розширюємо знання про Україну – розмовляємо про географію, українську культуру, місце України як у Європі, так і у світі, – зазначає Олена Кочерга. Тут теж навчаються російськомовні діти, як от Ксеня, яка приїхала з Бердянська, а зараз тільки починає розмовляти українською мовою. 

– Можливо, перехід від російської до української не буде таким простим і відразу, але у нас він відбувається поступово, – підкреслює Олена Кочерга.

У цьому році гурток ОУП та греко-католицька парафія в Лемборку були відзначені престижною нагородою «Сертифікат промоції лемборської землі» за 2022 рік. Переможців обрала сертифікаційна комісія, призначена старостою Лемборка. У зв’язку з війною в Україні капітула вирішила створити нову категорію «Допомога Україні, що воює». Лемборський гурток ОУП та греко-католицька парафія в Лемборку отримали нагороду саме в цій номінації за допомогу співвітчизникам у Польщі та Україні. В обґрунтуванні йшлося, що і члени ОУП, і парафіяни греко-католицької церкви підтримують Україну, яка зараз воює, надсилають туди харчі, медикаменти, одяг, спальні мішки, генератори, окопні свічки. Допомагають біженцям з оформленням дозволів на проживання та роботу, організовують культурне життя, освіту та благодійні заходи.

– Найважливіше, аби війна в Україні закінчилася. Однак важливо також, аби ми не думали, що війна не стосується нас, бо так не є. Ми вже звикли до зображень війни з різних частин світу, однак, коли безпосередньо спілкуєшся з особою, яка зазнала воєнного лиха, усвідомлюєш, що це не фільм, а справжнє життя, де люди гинуть, страждають, втрачають близьких, у них травми, про які на щодень не говорять. Біженці можуть співати пісні й бути веселими, однак у серці вони носять біль і жаль, – підсумовує Аліція Зайончковська.

Поділитися: