Анна Вінницька ■ ГРОМАДА ■ №13, 2024-04-07

Розмова з Володимиром Філем, кандидатом до міської ради Білого Бору

– Розмовляємо про ваше балотування до міської ради Білого Бору саме в той день, коли в місті проходив Конвент самоврядної співпраці Польща – Україна. Це показує важливість містечка в контексті взаємодії органів самоврядування обох країн.

– Безсумнівно, і нинішній бургомістр Павел Міколаєвський бере у ньому активну участь. Саме тому на завершення ІV каденції керівництва Конвенту (2018-2024) вирішили таку зустріч організувати в Білому Борі.

– «Творимо, змінюємо, надихаємо. Разом!» – саме такий лозунг має угрупування, від якого ви балотуєтеся.

– Наше об’єднання «Самоврядне порозуміння» виступає під лозунгом «Разом можемо більше!», тобто нам не йдеться про якісь революційні зміни, а подальший розвиток нашої ґміни, регіону, повіту. Угрупування не є політичним. Це об’єднання осіб, котрі пов’язані з органами самоврядування та представляють різні професії. Тобто у нас є розуміння того, що, коли матимемо волю до праці та співпраці, разом зможемо зробити більше. Територіально «Самоврядне порозуміння» охоплює Щецінецький повіт. Наше об’єднання висунуло свого кандидата на посаду бургомістра Білого Бору – теперішнього очільника міста Павла Міколаєвського – та кандидатів у всіх п’ятнадцяти білобірських виборчих округах. Час покаже, якими будуть результати. Але це буде теж оцінка того, що ми робили протягом останніх п’яти років. У теперішній міській раді в нас була більшість, тому ми визначали напрями діяльності на території ґміни Білий Бір. Сподіваємося, що оцінка буде позитивною й ми зможемо продовжувати робити те все корисне, що зробили до цього часу. Я особисто провів у самоврядних установах 24 роки (8 років як щецінецький віцестароста і депутат ради повіту та 16 років як директор Повітового управління доріг) i зараз, на пенсії, є депутатом міської ради та заступником голови. Отже, у мене є досвід, якщо йдеться і про функціонування ґміни, і загалом білобірське середовище.

– Яка сьогодні фінансова ситуація ґміни?

– Зараз ґміна має добре фінансове становище, хоча ще сплачує заборгованості, які з’явилися в попередні роки, коли треба було здійснювати так звану програму відновлення (program naprawczy). Фінансова ситуація протягом останнього року стала кращою теж завдяки надходженням від вітроелектростанції, яка діє на території нашої ґміни. Усе ж таки ґмінні потреби є настільки великими, що навіть ці додаткові кошти не покривають усього. Тому треба господарювати зважено та дотримуватися балансу, щоб не перевищити бюджет на інвестиції та не потрапити в заборгованість. Самоврядні бюджети – не з гуми, їх не розтягнеш. Необхідно вести відповідну градацію інвестицій та розумно витрачати гроші, аби, з одного боку, ґміна розвивалася і мешканці це відчували, а з іншого – дотримуватися відповідного балансу.

– У Білому Борі українське життя відбувається у своєрідному трикутнику: церквa, українськi шкoли i ОУП, у котрому ви головуєте. На якому етапі ми сьогодні перебуваємо як громада?

– Минуло вже 77 років після акції «Вісла». Покоління переселенців, яке тут починало будувати українську громаду з нуля, відходить. Виросли нові чотири покоління їхніх нащадків. Асиміляція зібрала і надалі збирає своє жниво. Багато хто емігрував на Захід або ще далі. Молодь постійно виїжджає на навчання до академічних осередків і там залишається. Тому стан громади, як фізичний, так і національний, знижується. Це зумовлює нашу діяльність і те, що ми можемо зробити. Проте в Білому Борі надалі проводяться багатолюдні церковні празники чи польсько-українське колядування, яке збирає понад сотню самих учасників. Коли, однак, ідеться про інші сфери діяльності, то зараз немає того ентузіазму, що був ще кілька чи кільканадцять років тому. Змінюється покоління, а з ним і пріоритети. Це помітно на прикладі наших шкіл, де більшість дітей зараз – з України, а не Білого Бору чи регіону. Це не надихає оптимізмом. На сьогодні проблемою є не фінансування наших шкіл, а брак учнів. А як не буде учнів, то не буде й українських шкіл. На жаль, для багатьох Білий Бір завжди був провінційним містечком, і тому відправити дитину з більшого міста до Білого Бору є рівнозначне деградації. Менталітет не так просто змінити. Колись наші батьки цінували кожне українське слово, а зараз наші газети чи книжки не продаються, тому ми мусимо насамперед самі признатися до своїх помилок, оцінити себе, а вже потім вимагати щось від інших. А якщо матимемо потребу діяти, творити та боротися за краще, то такі можливості й перспективи ми маємо — потрібне тільки бажання та руки до праці. Нам необхідно вміло використовувати вже здобуті надбання, церкву, школу й те, що можемо зробити разом. B таких обставинах важко розвиватися й думати про більші заходи і більш значущі ініціативи.

– «Перш за все нас об’єднує любов до нашої малої батьківщини», – читаємо на інтернет-сторінці «Самоврядного порозуміння». Саме регіоналізм є тим, що нині вирізняє спільноту нашого регіону і чим пишається кожен із нас, зокрема мешканці Білого Бору.

–Так, бо ж ми як українська громада в розвиток Білого Бору внесли дуже багато. Внесли завдяки своїй праці та національним, релігійним і культурним відмінностям. У минулому влада з цим боролася. Були спроби закрити школу та гуртожиток чи на початку 80-х років перешкоджання будівництву нової церкви. Зараз живемо вже в зовсім інших реаліях. Hаша білобірська церква є шедевром мистецтва й притягає сюди людей з різних закутків Польщі та з-за кордону, про Білий Бір згадують саме через присутність у місті українців. Однак згадують у різних аспектах, не завжди позитивних. А все-таки саме відмінність сьогодні є перевагою Білого Бору, й цим ми повинні пишатися.

Поділитися: