Олег Коцарев ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №32, 2020-08-09

Дія значної частини нового роману Софії Андрухович «Амадока» відбувається у галицькому містечку Бучач перед ІІ Світовою війною та під час неї. Не дивно, що трикутник українсько-єврейсько-польських відносин – одна з важливих тем книги.

Роман «Амадока» став гучною новинкою, а заразом і однією з найбільш товстих книжок сучасної української літератури: понад 800 сторінок! Цю цифру тут, до речі, наведено не просто заради об’ємно-просторового ефекту. Те, що сучасні письменники, всупереч тенденціям дедалі коротшого читання, не бояться писати, а видавці – публікувати грубі книжки, – це дуже добре. Адже література не може лише підпорядковуватися трендам, у чомусь вона мусить їм і протистояти.

Отже, один із головних «вузлів» «Амадоки» зав’язується саме в Бучачі. Десь недалеко від цих місць, до речі, на давніх картах і малювали легендарне озеро Амадока, існування якого не підтверджене дослідженнями. Воно й дало назву книжці: це такий собі символ втраченого, забутого знання. А може, й такого, якого не існувало?

Міжвоєнну Галичину під владою Польщі Софія Андрухович змальовує затишно, з методичною і смачною увагою до дрібниць, але водночас – напружено. Схоже вона писала і про Австро-Угорщину у книзі «Фелікс Австрія». З-поміж вигадливих нюансів краєвидів, матерій, страв і психологічних станів раптом прохоплюються «анонси» майбутніх трагедій, і насамперед – це взаємне відчуження різних національних громад. Вони ніби й живуть поруч, але фактично – знати не знають і чути не чують одне одного. Важко заперечити, що такий ефект і справді був присутній у багатокультурній Центрально-Східній Європі до ІІ Світової війни (якщо, наприклад, у Юрія Винничука ця мультикультурність нерідко є таким собі життєствердним карнавалом, то в Софії Андрухович – завжди гострим і відверто тимчасовим нейтралітетом). Мабуть, саме це дозволило пізніше тим, кому пощастило уникнути геноцидів і депортацій, спокійно жити далі на тих самих вулицях уже зовсім інакших міст.

Та чи справді аж так спокійно? Історія родини Фрасуляків із «Амадоки» показує, що ні. Зрештою, ця сім’я пізнає і заборонене міжнаціональне кохання, і участь у колаборантських структурах часів нацистської окупації (це явище, до речі, – й досі не надто ретельно розглянуте українською літературою та іншими видами мистецтва), і Голокост, і радянські репресії, і неоднозначну взаємодію з УПА, і співпрацю вже з радянськими «органами», і багато іншого. Чи дивно, що у членів цієї родини можна знайти повно скелетів у шафах?

Родина й особистість – ось дві точки відліку для розмови про історію в романі Софії Андрухович. «Амадока» не дає чіткої, завершеної, цілісної картини національної, регіональної чи світової історії, зате вона дуже об’ємно показує ХХ і навіть ХХІ століття через долі окремих осіб і родин. Точніше – через те, як по-різному можна про ці долі розповідати.

Адже історія бучацької родини – це саме оповідь. Головна героїня книжки, співробітниця одного з київських архівів (дуже символічне місце роботи!) на ім’я Романа, переповідає цю історію Богдану, якого вона називає своїм чоловіком і який втратив пам’ять у боях на Донбасі (а ще – в нього тепер спотворене до невпізнання обличчя). Тільки от не всі подробиці в оповідях Романи про далеку минувшину Богданових родичів і про їхнє спільне близьке минуле «клеяться».

«Київський» сюжет Романи і Богдана сповнений сумнівів щодо правди і брехні, пристрасті й тривоги. Софія Андрухович ніби досліджує, на що і як може піти людина заради різноманітних сильних почуттів, бажань і дій – кохання, прагнення володіти, колекціонування, визволення, дослідження та інших.

Але в «Амадоці» є й інші виміри. Наприклад, це схожі на притчі історії про Баал Шем Това (одного із засновників хасидизму, який жив неподалік Бучача), про скульптору Іоана Георгія Пінзеля, про Григорія Сковороду. Є тут і драматичний любовний трикутник Софії Зерової, поета Миколи Зерова та письменника і вченого Віктора Петрова. Останній сюжет перетворюється на таку собі ще одну спробу осмислення «Розстріляного відродження» в Радянській Україні 1920-1930-х років з наголосом на психологічних нюансах та індивідуальній мотивації. Саме цей індивідуально-психологічний вимір, здається, залишається однією з найменш зрозумілих сьогодні речей про ту добу.

Як видно, роман «Амадока» – досить складна книжка. У ній переплетені різні сюжети, віддалені люди та епохи. Родинна історія тут поєднується і з елементами детективу, і з мелодраматичними моментами. Письмо Софії Андрухович може модифікуватися, скажімо, в опис фотографій чи в есей. Роман сповнений вигадливих метафор і непростих асоціацій. Не сприяє легкому, розслабленому читанню і вже згадана напружена психологічна атмосфера, витримана у всьому тексті (не кажучи вже про болісні моменти, пов’язані з безпосередньо найбільш травматичними сценами на зразок страт, тортур і втеч).

Мабуть, деяка громіздкість окремих епізодів «Амадоки» – то плата за вигадливість і багатовимірність роману. А його психологічна «вага» – наслідок не завжди приємної, але абсолютно необхідної для української культури розмови про родинну історію, про свідоме і несвідоме занедбання приватної історичної пам’яті, про напівтони явищ, що їх часом намагаються некритично ідеалізовувати (від життя у міжвоєнній Польщі до боротьби українських націоналістів у 1940-ві роки).

***

Софія Андрухович, «Амадока». Львів: Видавництво Старого Лева, 2020 – 832 ст.

Поділитися: