Жанна Кузнєцова  ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №05, 2021-01-31

Наприкінці 2020 року українсько-білоруське представництво Фонду Фрідріха Наумана «За свободу» видало в Києві книжку «В Україні у дорозі, або Олігархи, активісти й кинутий недопалок». Уже з назви зрозуміло, що в українських реаліях, на думку автора Пауля Фріґеса, загалом більше негативного, аніж позитивного. Але чи так це? І чи нам тут життя теж видається таким жалюгідним і безбарвним, як це виглядає з Європи? Чи може, автор навпаки, витягнув для обкладинки гучні слова заради привернення уваги? Спробуємо розібратися.

Пауль Фріґес, як і належить журналістові, написав книгу-збірку репортажів, які подекуди нагадують есе-роздуми. Ми бачимо реальність, яка постає перед очима шведа, але одночасно розуміємо, що контекст, з яким сприймається ця реальність, проходить через призму «ситої» Північної Європи. Тієї Європи, яка давно сформувала свою ідентичність, де для підвищення рівня життя людині просто потрібно вчитися, працювати і дотримуватися законів. Але наша ідентичність формувалася і продовжує формуватися за абсолютно іншими правилами: нам довго доводилося щоразу наново звикати, в якій країні ми живемо сьогодні: це Російська імперія, Австро-Угорщина чи Польща, а може й Кримське Ханство, яке тривалий час панувало на Півдні? Це буремні роки сторічної давнини, де за лічені тижні могло змінитися кілька урядів, а заодно і держав? Це тоталітарна імперія, де різні національності були під сокирою репресій просто тому, що вони не росіяни? Після такого плину подій українцям і справді нелегко останні 30 років незалежності, «на волі», адже і досі в країні немає чіткого курсу на майбутнє. На Сході люди більше сумують за радянським минулим, в той час як на Заході прагнуть виділитися своєю інакшістю і європейськими сторінками історії, де Галичина, приміром, аж до початку Другої світової війни буквально і офіційно була частиною європейського контексту, хоч і не незалежною.

У книзі є 12 розділів у вигляді 12 окремих репортажів. Частина з них відбувається в різних містах – як східних, так і західних. Також автор завжди занурюється в певне питання з допомогою провідника-українця, який/яка є експертами в цій темі і можуть розказати і показати не очевидні для європейського ока речі. Зокрема, у книжці ви прочитаєте про Харків і Київ, Чорнобиль і Кривий Ріг, Львів і Ужгород і, звісно, шведський журналіст не міг оминути увагою Полтаву, під якою у 1709 році росіянами було вщент розбите військо короля Карла ХІІ, який об’єднався з гетьманом Мазепою проти Петра І. Там, під Полтавою, і досі є монумент пам’яті шведам, які навіки полягли на безіменному полі на північ від нинішнього обласного центру, відомого найсмачнішими галушками та дріжджовими варениками. Автор приділяє історичному опису битви чималий шмат розділу, одночасно проводячи паралелі до нинішнього сприйняття цієї події як шведами, так і українцями.

Що ж автор хотів сказати цією книгою? Для чого вона вийшла в Швеції і майже одразу перекладена у нас? У передмові до українського видання керівниця Фонду і видавчиня Беате Апельт зазначила, що книга є сходинкою до розуміння українцями самих себе. А й справді, іноді чи не найкращий шлях до самоусвідомлення є погляд збоку, і дуже добре, коли цей погляд критичний і одночасно неупереджений. Адже ми, як нація, маємо досить велику колекцію упереджень з боку громадян країн світу, зокрема, наших найближчих сусідів. Знаємо, що у Польщі ставлення до українців не завжди доброзичливе, але найгірше, що маємо серйозну критику нашого північно-східного сусіда і нинішнього ворога – Росії. Ця негативна і упереджена критика лунає на увесь світ з допомогою медіа, які дуже добре фінансуються за гроші платників податків Російської Федерації. На їхніх федеральних каналах (з трансляцією в інтернеті) щодня знаходиться час і ресурс на кілька телепрограм щодо подій в Україні. На міжнародних каналах, зокрема англійською мовою, також є величезна кількість сюжетів і проєктів пропагандистського характеру, де Україна зображена монстром, який тільки і мріє, як розвалити Росію. Люди, які розуміють те, що тут справді відбувається, дивляться на ситуацію з іронією, але ж більшість людей на нашій планеті навіть не планують вникати в україно-російський контекст і можуть легко піддатися пропаганді просто тому, що вона добре профінансована. І саме завдяки такій літературі, як книга «В Україні у дорозі…», ми, українці, маємо шанс постати у очах європейських, зокрема шведських, читачів такими, якими ми є: трошки розгубленими і невизначеними, загалом щирими, хоч і кволими у боротьбі із серйозними проблемами, які дістали у спадок від радянського минулого, як-от корупцією.

У книзі дуже багато речей, які хотілося б зацитувати для кращого розуміння життя в нинішній Україні і погляду на них автора. Ось деякі з них:

• про Євромайдан 2013-2014 рр.:

«Євромайдан радше мав форму руху національного пробудження, ментального процесу звільнення, до якого запрошувалися всі: ліберали, неонацисти, релігійні лідери різних конфесій, націоналісти й анархісти, – які боролися пліч-о-пліч за досягнення розмито сформульованої мети»;

• про втрати України у війні:

«Сьогодні, у 2020 році, людські втрати з боку України, за даними Управління Верховного комісара ООН у справах біженців, становлять понад 13000 вбитих, серед яких щонайменше 3344 цивільні особи, 30000 поранених, а також близько 1,5 мільйона внутрішньо переміщених осіб»;

• про українські врожаї:

«На початок Першої світової війни на Україну припадало 43% від усього світового експорту зерна»;

• про ядерний потенціал:

«Україна, третя найбільша ядерна сила світу, заплатила за незалежність відмовою від ядерної зброї»;

• про бідність:

«Купівельна спроможність на душу населення становить третину польської»;

• про законність бізнесу:

«Навесні 2020 року організація «Глобал Файненшл Інтеґріті» зі штаб-квартирою у Вашингтоні опублікувала дослідження, яке показало, що аж 20% української торгівлі проходить незаконно, з фальшуванням рахунків, відмиванням коштів й ухилянням від сплати податків».

***

Пауль Фріґес, «В Україні у дорозі, або Олігархи, активісти й кинутий недопалок». Пер. з швед. О. Стасюка. Київ: ФФН, ТОВ «Вістка», 2020. – 224 с.

Поділитися: