Анатолій Шорохов ■ ІСТОРІЯ ■ №18-19, 2023-05-07

Ця людина відноситься до мешканців Землі, яких називають громадянами світу. В цьому він схожий на Григорія Сковороду, котрий був далеким від сприймання якихось національних, релігійних чи соціальних відмінностей в людях. Але вчений і відрізнявся від свого славнозвісного попередника: був не проти високих посад і орденів, спілкувань із сильними світу цього. І зумів не постраждати, хоча й жив в набагато складнішу та страшнішу добу.

Дитинство: величезний вплив батька

Народився майбутній вчений в родині українців, хоча сталося це в столиці російської імперії Санкт-Петербурзі 28 лютого (12 березня – за новим стилем) 1863 року. Його батько Іван Васильович, вже на той час відомий економіст і публіцист, маючи звання професора, працював викладачем Олександрівського ліцею. Мати – Ганна Петрівна Константинович, друга дружина професора, з якою він зійшовся майже за рік до народження Володі. Хлопчині було лише п’ять років, як батьки переїхали в Україну. Отже, його дитячі роки пройшли в Полтаві, Харкові і Києві (в останньому місті, на Липках, мешкала його бабуся по матері). Величезний вплив на виховання хлопця справив батько, який, судячи з усього, був справжнім патріотом рідного краю, бо звідси, з України, походили всі предки Вернадських. Хлопчик розпитував його про події з історії України, цікавився її культурними надбаннями, творчістю відомих письменників. Знання, здобуті від батька і з книг, а також українська аура, дійсність і природа наклали свій відбиток на сприйняття навколишнього світу. Уже в Петербурзі, будучи юнаком, він записав у своєму щоденнику: «У росії зовсім заборонено друкувати книги моєю рідною мовою. На канікулах я з усією ретельністю візьмуся за неї. В Києві, коли в якомусь домі побачать портрет Шевченка, то його відбирають». Але Вернадський не став «націоналістом» чи борцем за незалежність України, бо його вабила чиста наука, музі якої – Калліопі, він присвятив все життя.

Освіта, наукова й громадська діяльність

Після закінчення класичної гімназії (у 1881 р.) Володимир вступив до природничого відділення фізико-математичного факультету Петербурзького університету. В 1885 році закінчив університет і був залишений при ньому хранителем Мінералогічного кабінету для підготовки до професорства. На той час (весною 1884 р.) він вже втратив батька, а восени 1886 року одружився на Наталії Старицькій. Наступного року, в серпні 1887 року, народився їхній син Георгій, а невдовзі молодий батько поїхав  у Європу – в тривале наукове відрядження. Більше двох років (1888–1890) працював у бібліотеках, музеях і наукових установах Німеччини, Австрії, Італії та Франції, взяв участь у роботі IV Міжнародного геологічного конгресу у Лондоні. Повернувшись,  Вернадський став працювати у Московському університеті, де захистив докторську дисертацію і отримав звання професора (1898 р.). Він серйозно зацікавився питаннями геології і кристалографії, керував геологічними експедиціями на Лівобережжі України, в Польщі, на Уралі, в Криму й на Кавказі, з науковою метою відвідував країни Західної Європи. В рік отримання професорського звання народилась донька Ніна, а на початку ХХ століття Вернадський включився в активну громадську діяльність. Восени 1905 року, вже будучи помічником ректора Московського університету, він взяв участь в проведенні установчого з’їзду Конституційно-демократичної партії (яку пізніше назвали «партією кадетів»), став членом її ЦК, а невдовзі – членом Державної ради російської імперії (1906 р.) і академіком російської академії наук з мінералогії (1908 р.). Бурхливі події, що відбувалися в той час, не могли не вплинути на Вернадського. В 1911 році, в знак протесту проти репресивної політики царизму, він у складі великої групи професорів залишив Московський університет. В цей час Вернадський зацікавився проблемами радіології і провів наукові дослідження на Закавказзі, в Середній Азії та Уралі. Разом із родиною переїхав до столиці імперії, потім (в 1913 році) відвідав Америку, де взяв участь у роботі чергового Міжнародного геологічного конгресу. В березні 1914 року був призначений директором Геологічного і Мінералогічного музею Академії наук, а з осені 1915 року очолив Комісію з вивчення природних продуктивних сил росії при Академії наук. Однак науковій діяльності Вернадського зашкодила світова війна, а потім   революція.

Революційні зміни в країні – нові реалії в житті

В лютому 1917 року росія стала республікою, що Вернадський зустрів із великим ентузіазмом. В березні 1917 року був обраний головою Комісії наукових установ, а в серпні того ж року – призначений товаришем (замісником) міністра освіти у Тимчасовому уряді. Займаючись державницькою діяльністю, Вернадський не поривав із науковими заняттями. Саме в цей час, перебуваючи у своїй садибі в Шишаках (на Полтавщині), вчений зробив важливі висновки про те, що з появою в біосфері Землі людини, з’являється нова форма енергії – «енергія людської культури» або «культурна біогеохімічна енергія». І вона є визначальною в геологічній історії Землі і веде до перетворення біосфери в ноосферу. Однак, займатися наукою не було часу через нові, радикальні зміни. В жовтні 1917 року до влади в Петрограді прийшли більшовики: Вернадський з деякими членами уряду перейшов у підпілля. Разом вони склали «Звернення до російських громадян», закликаючи їх не визнавати нову владу. Після цього залишатися в Петрограді було вкрай небезпечно. Могли й розстріляти. Вернадський виїхав із міста, потім – із росії і відправився в Україну.

На іншому «березі»: у вирі подій в Україні

Історик Ігор Гирич вважає, що життя Вернадського пройшло «між двома берегами» – російським і українським. Але перебування на останньому – набагато коротше; вчений, надовго відірваний від України, вже слабо знав її і пов’язував себе «з тими українцями, які вважали російську мову (та й культуру) рідною, так, як ірландці англійську». Деякий час він жив в Шишаках, але (після захоплення влади гетьманом Скоропадським) у травні 1918 року приїхав у Київ. Вченого привабило те, що його давній приятель Микола Василенко став міністром освіти в уряді гетьмана. Він переконав Василенка в необхідності створення Академії наук  і був призначений головою  Комісії з розробки законопроекту про її заснування. В листопаді, після проведення організаційної роботи, було оголошено про  відкриття Української академії наук, а сам Вернадський став її першим президентом (1918-1921 рр.). Він надавав великого значення цій установі, так само, як і відкритій в той час першій науковій бібліотеці України. Однак, події розвивалися так стрімко, що новопризначений президент нічого не встигав робити. В грудні 1918 року в Києві була вже нова влада – Директорії УНР, в лютому 1919 року – прийшли «червоні» (від яких Вернадський змушений був ховатися на околицях міста),  в серпні 1919 року – білогвардійські війська Денікіна. Невдовзі (грудень 1919 р.) «червоні» знову захопили Київ і, рятуючись від них, вчений через Полтаву добрався до Ростова, а потім вирушив у Катеринодар і Крим. В січні 1920 року він захворів на висипний тиф, від якого вилікувався тільки навесні. Після хвороби (у березні) Вернадський очолив кафедру мінералогії Таврійського університету, пізніше був обраний його ректором (вересень 1920 р.). Однак, ситуація знову змінилася: в листопаді Червона армія захопила Крим. Син Вернадського Георгій, який співпрацював із Врангелем, емігрував за кордон. Володимир Іванович деякий час знаходився на півострові, а в лютому 1919 року відправився до Москви. «Українські сторінки» його життя були закриті назавжди.

Останній «берег» Вернадського: росія

Остання чверть життя вченого пов’язана зі столицями більшовицької  росії – Петроградом і Москвою. В липні 1921 року він був заарештований  чекістами, однак невдовзі відпущений на свободу і призначений директором Державного радієвого інституту. Більше того, Вернадський отримав дозвіл на закордонне відрядження. В 1922–1926 рр. відвідав різні наукові установи, читав лекції в кращих університетах Європи  (зокрема, в Сорбонні і Карловому університеті). В наступні роки теж бував у закордонних поїздках, став членом іноземних академій і різних наукових товариств. У  вересні 1928 року під його керівництвом була створена Біогеохімічна лабораторія у Ленінграді (колишній Петроград), яка займалася питаннями встановлення єдності процесів, котрі відбувалися на планеті. В цей час вчений надрукував ряд праць: «Геохімія» (1924), «Біосфера» (1926), «Біогеохімічні нариси 1922–1932» (1940) та інші. В 1935 році він перебрався до Москви, а з початком радянсько-німецької війни – за Урал. Продовжував займатися науковою діяльністю, став лауреатом Державної премії (1943 р.). Ще за його життя (в 1944 році) була створена премія імені Вернадського, якою нагороджували вчених. Помер Володимир Іванович 6 січня 1945 року у Москві, де і був похований.

Загадкова сторінка життєпису

Вернадський  відноситься до числа найвидатніших вчених світу. Але в його  біографії є щось недомовлене. В тоталітарній країні, де людське життя нічого не значило, вчений, який був членом Тимчасового уряду, спілкувався із ворогами радянської влади – Керенським, Денікіним, Врангелем, Скоропадським та іншими, але залишився неушкодженим. Більше того, його діти жили за кордоном – в Європі (потім у США), а він вільно виїжджав для читання лекцій і спілкування з ними. Дехто пише, що це завдяки його світовій славі. Сумнівно, бо для Сталіна й Берії не існувало ніякої слави, крім  особистої. Ці люди перетворювали все живе у «табірну пилюку». Дружини Калініна й Молотова сиділи в таборах. Але… є одне але. Вернадський постійно займався дослідженням питань радіоактивності, що, напевно, і врятувало його. Хоча так це, чи ні, ми вже ніколи не дізнаємося.

Поділитися: