Анатолій Шорохов ■ ІСТОРІЯ ■ №50, 2019-15-12

Львів для мене завжди був світлим містом. Незважаючи на відсутність там близьких чи друзів, не відчував себе самотнім, коли відвідував його. Блукав  вулицями, розглядаючи середньовічну чи більш пізню, ампірну, архітектуру – палаци, храми, пам’ятки старовини, насолоджуючись перебуванням в іншому часі, уявляючи, як по цій самій бруківці цокотять підковами коні, тягнучи карети й коляски із панством, а довкола будинків ходять люди в одязі минулих епох.

Єврейські біженці зі Львова – жертви погрому на полі та вздовж дороги. Фото із Judish Life in Poland

Щоб уявити це, треба мати багату фантазію, якою, дякуючи Богові, я не обділений. З історії знаю, що від самого початку місто Лева опинилося у вирі бурхливих подій: недовге перебування на чолі «Королівства Русі» завершилося включенням міста до складу «Королівства Польського» і «Речі Посполитої» більше ніж на чотири століття. І, нарешті, майже на півтора століття – до складу Австрійської імперії. Це наклало свій відбиток  на львів’ян, які (за своїм менталітетом) разюче відрізняються від мешканців інших міст України. Під розпростертими крилами чорного австрійського орла Лев дрімав, прокинувшись лише один раз, і то ненадовго, – у 1848 році. Місто розвивалося й багатіло, ставши центром розвитку науки, літератури й мистецтва цілого краю, у якому, за невеликим виключенням, мирно співіснували представники різних націй, конфесій і культур. Аж поки не настав страшний 1918 рік, який, разом із падінням ослабленої двоєдиної монархії, приніс ще й початок жорстокого протистояння поляків і українців за панування над містом і краєм. Вибух ентузіазму та патріотизму з обох сторін був таким шаленим, що в боротьбу втягнуто навіть жінок і дітей. Роздираючи до крові долоні, вони видовбували каміння зі львівських бруківок, тягнули мішки з піском і вчилися стріляти, тримаючи у своїх недостатньо міцних руках солдатські гвинтівки й готуючись убивати одна одну. Уряд Західно-Української Народної Республіки, яка була проголошена 1 листопада 1918 року, втримався у Львові недовго: вже 21 листопада місто зайняли перші польські військові підрозділи. І тут почалося найстрашніше: немов чорні хмари оповили його, почали горіти будинки беззахисних людей – мирних мешканців Львова. У місті  розпочалися масові погроми. «Три дні і три ночі несамовито шаліла польська вояччина в єврейському кварталі, – згадує один зі свідків погромів Й. Тенненбаум, який там жив. – Жорстоке дикунство тих солдатів переходило всякі межі, вони калічили людей, насилували жінок на очах дітей, а впертих чоловіків убивали. Мужчин, жінок і дітей замикали в палаючих хатах, і, хто прибіг рятувати їх, тих стріляли вартові, що блокували вулиці. Крамниці грабували, товари вантажили на військові авта й відвозили. Божниці руйнували. Святі релігійні книги (тора) дерли й кидали до каналів і, врешті, підпалювали будинки. Кілька днів тривало це палаюче пекло, залишивши руїни однієї з найстаріших частин Єврейської громади». Тенненбаум повідомляє, що 72 осіб убито, понад 400 поранено й покалічено, а 25 тисяч стали безхатченками. Іще декілька тижнів по тому «продовжувалися страхітливі обшуки серед ночі і грабежі по хатах у білий день, тягання євреїв на примусові роботи».

Польська влада відразу ж наклала табу на висвітлення трьох чорних днів і ночей Львова. А оскільки свідчень про це було багато і їх не можна було втаїти (писала навіть закордонна преса), то в погромах звинуватили міське дно, декласовані, злочинні елементи. Так рятували «честь мундира» жовнірів Війська Польського. Однак у польському, як і в усякому суспільстві взагалі, завжди є чесні люди. Листопадові звірства у Львові не давали їм спати. Вже 6 грудня 1918 року польський письменник і політичний діяч Анджей Струг опублікував свою статтю «Львівський погром», у якій, зокрема, писав: «Буває сором нездоланний, який треба поважати. Є справи, що їх найліпше  вкрити мовчанням і забути. Але тут ідеться про найвище благо народу і нації, про його істину і її знання. Без неї ми втратимо самих себе, здичавіємо і вбиватимемо один одного». Струг боровся за незалежність Польщі й хотів, щоб тут було створене демократичне суспільство, але його чесність і безкомпромісність не сподобалась офіційній владі. Він розчарувався та заявив, що «не хоче мати з нею нічого спільного». А про Львівську трагедію  надовго «забули», не згадували ціле століття, аж поки не знайшлася людина, яка наважилася сказати правду полякам. Ім’я її – Гжегож Гауден, колишній головний редактор газети «Rzeczpospolita» і директор  (теж колишній) Польського інституту книги. Пан Гауден, безумовно, заслуговує на велику повагу, бо взявся за тему, яку старанно обходили історики, і написав дослідження,  розкривши в ньому всю глибину й трагізм подій 21–23 листопада у Львові. Перед тим більше двох років працював у Львівських архівах. «Важко описати те почуття, – зізнався він в одному з інтерв’ю, – коли знаєш, що майже за сто років ти є першим читачем свідчень жертв злочину. Я знав, що ці люди мають промовити до нас». І вони «промовили» зі сторінок книги  «Lwow – kres iluzji. Opowiesc o pogromie listopadowym 1918» («Львів кінець ілюзій. Розповідь про листопадовий погром 1918 року»), яка  вийшла у світ цього року.

Автор книги зазначає, що в листопаді 1918 року єврейська громада міста опинилася між «молотом і ковадлом»: «На чий би бік вона не стала, їй би завше дісталося». Тому, в протистоянні між поляками й українцями євреї дотримуються нейтралітету. Та це не рятує їх. У ніч з 21 на 22 листопада, коли перший польський підрозділ зайняв площу Ринок і жовто-блакитні прапори на ратуші замінили на біло-червоні, розпочалася розправа із мирним єврейським населенням. За те, що «зрадили… не стали на польський бік».

Гжегож Гауден називає імена винуватців львівської трагедії, головним серед яких був Чеслав Мончинський, колишній «вчитель філософії» і «патологічно амбіційний»  австрійський офіцер, що проголосив себе «командиром Польських кадрових військових»  – таємної військової організації, заснованої «ендеками». Офіцери та жовніри, що знаходилися під його командуванням, поводилися як справжні мародери й злочинці.  Вони вривалися до помешкань євреїв, забирали їхні продукти, речі, вимагали «золота, срібла, діамантів…», а потім іще й знущалися над беззахисними людьми, били їх, вбивали й топталися по мертвих тілах, гвалтували жінок і стріляли в дітей, які молили  про пощаду. Особливо вражаючим був якийсь Ян у «цератовій куртці»: в перервах, між знущаннями та вбивствами, він насолоджувався грою на фортепіано. Аделя Нойєр, жінка вбитого ним господаря дому – австрійського солдата, який «повернувся з російського полону», та «інші присутні в квартирі цілували руки та ноги піаністові, щоб той їх не вбивав». Але вгамувати його було не просто; перед тим, як залишити помешкання, він ще порозбивав шафи та побив дітей, щоб вони не кричали. Моторошно навіть читати свідчення про ті події. Якими ж потрібно бути людьми (вірніше, нелюдями), щоб брати участь у таких звірствах або навіть просто споглядати їх.  А під час погромів до помешкань вривалися не лише люмпенізовані елементи, а й пани та панянки зі шляхетних родин, які приводили з собою і служниць, щоб можна було більше винести. Виходить, що справжня шляхетність, а тим більше людяність, вимірюється не знанням іноземних мов і грою не фортепіано, а чимось іншим? Є щось незриме в кожному з нас, що не дає перейти ту межу, яка відділяє людину від звіра. Або ж дає, тоді звір панує над світом, знищуючи собі подібних. І знищує самого себе, бо він (чи вона)  – уже не людина!

Діти – жертви погрому, які отримали їжу. Львів 1918 року. Фото із Jewish Life in Poland

Пан Гжегож Гауден знайшов у собі мужність показати те, на що закривали очі так звані польські «патріоти». Він зруйнував міф «про оборонців Львова», про те, що поляки були лише «благородними лицарями». І це дуже добре, бо так і повинно бути між нами, людьми. Говорити лише правду, не приховуючи темних сторінок з історії будь-якої нації, бо вони є в кожної з них. Насамперед ти – людина, а потім уже поляк, українець, німець, росіянин, єврей… Крайній націоналізм, презирство до інших націй призводять лише до ненависті «в риториці політиків», які культивують її, щоб прийти до влади. А ненависть, вважає автор книги «Львів – кінець ілюзій», «завжди призводить до злочину».

Що в листопаді 1918 року у Львові  було вчинено злочин,  фактично визнала й комісія Міністерства закордонних справ Речі Посполитої, яка у своїй доповіді від 17 грудня (того ж року) змушена була констатувати, що у вбивствах і грабежах брала участь «певна кількість офіцерів», а «влада не виконала в дні погрому свого обов’язку». Тобто, якби вона це зробила, то жертв було б набагато менше. А так, за даними комісії, загинуло щонайменше 150 осіб, понад 50 будинків було спалено й понад 500 крамниць пограбовано, без житла залишилося близько 2 тисяч людей, а повними сиротами стали (втративши батька та матір) 70 осіб. Як бачимо, цифри відрізняються від тих, які наводить свідок погромів Тенненбаум, але хто зможе точно назвати їх? Втрата навіть однієї людини є трагедією для її близьких і рідних, а тут звіряче вбивство багатьох людей, яке так довго й старанно приховувалося від суспільства. На жаль, найгірші тенденції  політики Пілсудського проявляються і в наш час. Пан Гауден в інтерв’ю львівській газеті «Високий замок» сказав, що коли люди прочитали його книжку, «то зрозуміли, що зараз відбувається у Польщі». Автор знакової для нашого часу книги переконаний, що політика нинішньої влади «шкідлива для Польщі, руйнує польське майбутнє. Вона апелює до найнижчих інстинктів. Найгірше, що є у поляків, випливло назовні». І робить висновок: «Зараз бачу, що це за народ: маємо чудових людей і страшних людей». Що ще можна додати до слів пана Гаудена? Лише те,  що «чудових людей» у Польщі набагато більше й трагічні чорні дні листопада 1918 року залишаться  в далекому минулому.

Що ж відносно Львова, то, незважаючи ні на що, він є і буде світлим містом. Минуле не повернеш і не переробиш. Але знати його треба, щоб не повторювалися гіркі помилки та  явні злочини, а люди залишалися людьми у будь-яких ситуаціях.

Поділитися:

Схожі статті

Володимир Мокрий: Незалежність – це, перш за все, персональна відповідальність

Cвітлана Лагуз ■ 30-ЛІТТЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИЕЙ ■ №34, 2021-08-22 Володимир Мокрий – професор гуманітарних наук, з 1999 по 2003 рік  очолював кафедру українознавства Ягеллонського...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*