Ірина Шевченко ■ РОЗМОВА ■ №44, 2022-10-30

Марина В’язовська – українська математикиня, кандидатка фізико-математичних наук, професорка Федеральної політехнічної школи Лозанни в Швейцарії. Вона отримала міжнародну премію імені Салема, премію Ферма, орден «За заслуги» за видатний особистий внесок в розвиток світової науки та низку інших нагород. В’язовська стала другою жінкою у всесвітній історії, що отримала премію Філдса, еквівалент Нобелівської премії в галузі математики за розв’язання задачі про упакування шарів в 8-вимірному просторі. В співавторстві вона розв’язала задачу про упакування шарів в 24-вимірному просторі. До неї рішення задачі шукали, починаючи з XXVI століття і знайшли тільки для 3-вимірного простору в кінці XX століття. Рішення для нього викладено на більш як 300 сторінках з використанням 50 тисяч рядків програмного коду. Розв’язання ж В’язовської зайняло всього 2 роки та 23 сторінки тексту. В світі математики його називають «вражаюче простим». Грошову винагороду за премію Філдса в розмірі 15 тисяч канадських доларів передала українському благодійному фонду «Госпітальєри». Одружена, має двох дітей. Хобі – малювання, біг, відвідування художніх галерей. Улюблений гурт – Queen, фільм – «Матриця», художник – Марк Шагал. 

– Ви працювали над задачею про пакування шарів 2 роки. Яким був цей інтелектуальний шлях? Монотонна праця, моменти прозріння чи їх чергування? Були випадки на зразок яблука Ньютона? 

– В мене були різні ідеї розв’язання задачі, які час від часу вмирали і тоді я придумувала нові і пробувала далі. Таких романтичних обставин, як яблуко Ньютона чи таблиця Менделєєва, не пригадаю. Просто зосередилася, відволіклася від різних подразників і добре подумала. 

– Одне з ваших хобі – малювання. Ваш колега говорив про вас як про художника в світі математики. Чи ваше захоплення допомогло з вирішенням задачі та чому математику називають мистецтвом? 

– Мені подобається думка про те, що математика – це мистецтво, але все ж я б далеко з цим не заходила. Перш за все це наука, але з елементами творчості. Математичні аксіоми існують незалежно від того чи ми їх знайдемо чи ні, а от які з них використаємо, як опишемо  і знайдемо розв’язання – це вже творчість. Ми обираємо ті з них, які резонують з нами. В цьому є своя естетика. Мистецтво та наука можуть доповнювати одне одного, але це принципово різні сторони нашого інтелектуального життя. Математику і мистецтво не можна ототожнювати ще й тому, що в них різні цілі. В математиці естетична складова не є домінуючою на відміну від мистецтва, яке існує, щоб викликати в нас почуття. Це шлях, яким йде сучасне мистецтво. Не можу назвати себе художницею або мисткинею. В цьому напрямку мій шлях закінчився років зо 12 тому, коли я займалась в художній школі вихідними. Моя вчителька була професійною художницею, яка мала погляд на життя, як у митця. В мене ж він як у математика. 

– Який погляд на життя у математика? 

– Математики – це дуже цікаве ком’юніті, про яке зазвичай люди мало що знають. В мене була розмова з іншими журналістом і він дуже здивувався, що існує така професія як математик. Питав: «Невже так теж можна?» В звичайному побуті, це такі ж самі люди, як інші, з такими самими чеснотами і вадами. Професійних математиків загалом дуже мало у світі. Нам важко в сучасному світі, бо є звичка мислити логічно та робити логічні висновки. Це наша робота, але часом ми цього не робимо в звичайному житті з практичних причин. Коли переходимо дорогу і на нас їде машина, то ми не будемо вираховувати її швидкість і можливість того, чи зіб’є вона нас чи ні, а просто відскочимо, а потім вже будемо думати. В житті є багато речей, які неможливо прорахувати. Коли ми приймаємо важливі рішення, які впливають на нашу долю, майже завжди не маємо повної картини. Дуже часто приймаємо рішення серцем, бо і не має можливості раціонально його обміркувати. Хоча є дуже багато рішень в нашому житті, коли ми або як особистості або як суспільство мали би приймати раціонально. Але так ніхто не робить. Люди живуть з величезною кількістю когнітивних викривлень. 

Останній яскравий приклад – це пандемія. Люди повинні були приймати раціональні рішення, але коли подивимося хоча б на медіа, як вони маніпулювали та дезінформували, то розуміємо, що тут не йшлося про раціо. Одним з базових понять математики є розуміння теорії ймовірностей. Люди дуже погано вміють прораховувати вірогідності і мабуть тут є психологічне та біологічне пояснення, але все ж ми страждаємо від цього. 

– Для успішної роботи математика потрібні неабиякі інтелектуальні здібності. Для такої роботи повинні бути природні схильності чи можна «прокачати» свій мозок? 

– Як і в будь-якій роботі завжди важлива практика. Щоб бути гарним журналістом, треба багато писати, а щоб гарним піаністом, багато грати на піаніно. З математикою так само. На шляху до успіху є конкуренція, тому треба бути витривалим і з віком нарощувати «товсту шкіру», щоб підготуватися до розчарувань та невдач. Мені допомагає спорт. Це гарний спосіб відпочити від інтелектуальної роботи та подбати про себе. Наш вчитель фізики в школі казав, що людина, яка займається наукою, не повинна грати в шахи, бо під час гри отримуєш схоже навантаження на мозок і так не відпочинеш. Хоча знаю приклади гарних математиків, які займаються шахами і досягають в цьому успіхів. 

 – Коли говориш, що займаєшся математикою в Україні та Швейцарії, де ви викладаєте, чи по-різному це сприймають і чому?

– Швейцарія набагато заможніша за Україну, тут більш стабільні економічна та політична ситуація. Люди в суспільстві почуваються впевненіше, а тому частіше думають про майбутнє. В них більше бажання підтримувати науку і менше думок на кшталт: «А може, науковці дармоїди і нам не треба ділитися з ними ресурсами?» В Україні менш прихильне ставлення до науки навіть серед публічних осіб. Часто можна почути негативні і несправедливі думки. Коли люди живуть не так добре, то в них сама думка про те, що треба з кимось ділитися ресурсами, викликає роздратування. З математикою ситуація парадоксальна. Ніхто не сперечатиметься з тим, що вона важлива, бо є частиною майже всіх технологій, на які ми покладаємося, які роблять наше життя безпечнішим, комфортнішим, довшим і здоровішим. Але щоб користуватися цими технологіями, то математику знати взагалі-то і не треба. Можна навчитися в першому класі рахувати і більше ніколи не повертатися до неї і мати при цьому чудове життя.  Математика – це об’єктивно складна річ, а людям завжди хочеться простих рішень. Але також частина відповідальності і на нас. Науковці мають більше часу витрачати на популяризацію, пояснення.  Інший фактор – статистика бюджетів різних країн. Якщо порівняти, скільки коштів виділяється на освіту, науку та нові розробки в світовому масштабі та в Україні, то відчуємо, як відстаємо в цих показниках. 

– Чому люди недооцінюють науку та як можна переконати їх в її значущості ?

– Наука – це завжди про майбутнє. Якщо зараз ми закриємо всі наукові установи України, то наслідки відчуємо не одразу. Коли в 90-х роках ми частково пожертвували наукою, то лишилися тільки старі неефективні підприємства,  які надзвичайно складно підлаштовувалися під нові реалії. Пожинаючи наслідки, розуміємо, що то було не наймудріше рішення. Під час пандемії ми побачили, що саме науковці відповіли на цей виклик і знайшли рішення. В країнах з розвинутими технологіями вакцина з’явилася раніше, ніж в Україні. Те саме і з оборонною галуззю. На війні в Україні величезну роль відіграють технології. Очевидно, що без науки їх створити неможливо. Можемо сподіватися на допомогу від інших, та в сучасному світі треба не тільки споживати готові знання, а й виробляти та ділитися ними. Для цього Україна має потенціал, інтелектуальні можливості і їх треба реалізувати. 

– Як наукова спільнота реагує на війну в Україні зокрема та чи повинна мати політичну позицію загалом?

– Вважати, що наука аполітична – це наївна позиція. Ніщо не може бути аполітичним. В науці відомі приклади досліджень, які робилися виключно з інтелектуальної цікавості, але приводили до створення надзвичайно потужних технологій, які потім використовувалися в військових цілях. 

Технології, наука і політика нерозривно пов’язані. Не існує суто політичних або суто наукових питань. Мене тішить, що всі провідні наукові установи в Європі припинили співробітництво з росією. Є великий тиск на те, щоб зупинити такі спільні проєкти, і мені це видається правильним з етичної точки зору.  Вчені хочуть мати відкриту науку, коли люди діляться знаннями, працюють над покращенням життя. Наука – це лезо гостре з двох сторін, тому коли ми з кимось ділимося нашими знаннями, то маємо цим людям довіряти, мати спільні моральні принципи, бо в іншому випадку співпраця неможлива. Є велике бажання залишати майданчик для спілкування, але тільки з тими людьми, яких ми вважаємо гідними спілкування і вартими нашої довіри. 

– Хотілося б трохи поговорити про гендерну проблематику в науці. Чи стикалися ви з дискримінацією за статевою ознакою на шляху до того, щоб займатися наукою?

– Мені в житті пощастило і з дискримінацією стикалася тільки на рівні зверхнього ставлення до себе, коли займалася наукою в Україні. Але тоді загалом не так багато людей обирали для себе стежку науковця. Від керівників отримувала підтримку і те, що я жінка, не відігравало жодної ролі. Зараз ситуація покращується, бо у світі та Україні критичні часи. Люди менше дискримінують через гендер, бо кожна людина стає важливою. Сподіваюсь, коли криза закінчиться, ми не забудемо про це. 

– Чому жінок в науці завжди було менше?

– Ще 100 років тому отримати освіту для жінки було майже неможливо. А в історичному масштабі це не так вже й багато. Значні частини нашого суспільства дуже консервативні. Я живу в Швейцарії і тут жінки отримали право голосу тільки в середині 70-х років минулого століття. Біологічна сутність жінки ускладнює будування кар’єри. Постає питання доступності садочків, шкіл, догляду за дітьми, і вся ця інфраструктура навіть в розвинутих країнах інколи не може перекрити всі потреби. Тому вони лягають на плечі матері. Таких маленьких причин дуже багато і насправді вони вагомі.

– На професійному шляху науковець стикається з невдачами та розчаруваннями. Чи маєте персональний рецепт, як з цим впоратися та не занепасти духом?

– Щоб бути в формі, намагаюся бути оптимістом та визнавати свої почуття. Кажу собі: «Так, мені щось не вдається, це мене засмучує і це нормально. Спробую ще раз». Одного разу зі мною стався майже анекдотичний випадок, який допоміг змінити відношення до невдачі. Напередодні Нового року шукала роботу і надіслала листи до різних установ. Відсвяткувала новорічні свята та пішла з родиною до лісу прогулятися. Знала, що не слід в особистий час перевіряти листи, але все ж зазирнула на пошту та побачила відмову. Засмучена тихо йшла по лісі. Поруч мовчки йшов чоловік, бо не хотів мене турбувати. Несподівано прямо перед моїм носом промчав вепр. Хотіли залізти на якесь дерево, але навколо були тільки сосни, тому вилізли на пеньок. Стоїмо і я розумію, що мені вже зовсім не сумно через відмову, а радісно, що вепр мене не з’їв. Не знаю, чи можна рекомендувати ходити до диких звірів, щоб заспокоїтись, але мені вепр повернув радість життя. 

Поділитися: