Валерія Гуржий ■ РОЗМОВА ■ №42, 2023-10-22

Вікторія Кравчук з Вінниці, їй 35 років і вона разом зі своїм 8-річним сином після 24 лютого живе у Швейцарії. Каже, що інтегрувалася швидко, за рік, але вона – це «позитивний кейс». Жінка все одно хоче повернутися додому, лише не має перспективи та «точки повернення». Це продовження циклу розмов з біженками, що мусили покинути батьківщину після повномасштабного вторгнення росії в Україну.

– Де ви жили до великої війни та ким працювали?

– Я жила у Вінниці, де працювала у комунальному підприємстві «Інститут розвитку міста». За тиждень до війни їздила у Німеччину в межах одного з молодіжних проєктів «Ерасмус+», де була лідеркою української групи. Перші звістки, що почнеться війна, я почула саме там. Також я є волонтеркою проєкту Ukraїner. Засновник проєкту здогадувався, що може розпочатися війна, і за кілька тижнів до неї продумав логістику, як евакуювати всіх волонтерів проєкту у Львівську область. Я теж мала від нього попередній лист. Нас було 300 людей по всіх областях, однак на моє місто не було автомобіля, тому питання евакуації у перші тижні війни було дуже складним.

– Як ви виїжджали з України та як опинилися у Швейцарії?

– Ми приїхали сюди на самому початку великої війни. У мене був тут знайомий, і як тільки все почалося, написав лист, що вони з друзями об’єдналися і хочуть допомогти своїм знайомим з України. За тиждень ми отримали другий лист, у якому вже було зазначено, коли і де саме вони будуть автобусом стояти на польському кордоні. Рішення я прийняла доволі швидко. Ми в родині вже обговорювали, як будемо діяти у випадку війни – супернадійних варіантів у нас не було, нашою початковою стратегією було рухатися у бік кордону з Молдовою.

Коли ж ми отримали запрошення, я почала дивитися варіанти, як можна дістатися кордону – а тоді ситуація на дорогах України була вкрай критичною. Я обдзвонювала всіх, була на телефоні дві доби і за цей час так і не знайшла жодного варіанта. Пам’ятаю, у мене був відчай і страх. Було так, що я виходжу зранку викинути сміття і розумію, що у моєму будинку майже нікого немає. Зустріла сусідку, а вона каже: «Віка, дивись, всі поїхали кудись, ми з тобою вдвох залишилися». І продовжує, що теж наступного дня їде в бік Румунії. Я кажу, що теж поїду, але в бік Польщі. Ми думали, може, вирушимо разом, але вона виїжджала зі своєю родиною, дітьми, сестрою і свекрухою, їхня машина була повна.

Через декілька днів з’явилася машина, і ми вирушили на кордон. Там стояли 5 годин у тісняві. Було дуже холодно. Добре, що дитина була тепло вдягнута, а я розважала її цукерками та розповідями. За цей час на кордон приїхало вже багато поляків, і вони кидали в нас теплими пледами. Це була сильна полярність для мене – одні сусіди кидають у тебе ракети, а ніші теплі пледи. Згодом ми три дні жили у польській родині, говорили всю ніч, та й досі спілкуємося. Це була коротка зустріч, але із сильним емоційним контактом. Потім ми вирушили до Швейцарії. Наші швейцарські друзі розселили всіх людей з автобусу у місцеві сім’ї. У них була добре продумана логістика.

– Ким зараз працюєте у Швейцарії та чим займаєтесь?

– В мене є багато волонтерських проєктів та коротких робочих. Наразі у мене немає тут довгострокового контракту і надійної роботи, але я в дуже активному пошуку. Я розсилаю багато резюме на різні напрямки і поки що це період відмов. Однак я через це не сильно переймаюся, тому що питання роботи у Швейцарії – доволі актуальне, багато людей шукає працю і цим цікавиться. Тут роботу шукають близько 6-8 місяців, і в середньому ти маєш отримати 100-200 відмов, тільки потім щось знайдеш. Я себе «сканую» – відправляла резюме на посаду, де треба влаштовувати музичні концерти. Я дуже сильно цього хотіла, це нова сфера для мене. За освітою я архітекторка, а останні 6 років працювала менеджеркою проєктів у сфері архітектури і урбаністики, але я відкрита до нової роботи у сфері культури, медіа та комунікацій, це мені подобається. Тому розсилаю резюме на дуже широкий спектр вакансій.

У Швейцарії дуже велика українська спільнота, українці вже створили декілька об’єднань. Одна з таких організацій, де я працюю волонтеркою, влаштовує культурні події і музичні концерти, в тому числі і українських виконавців. Також я активно вивчаю німецьку мову, відвідую інтенсивні курси по пів дня. Німецька мова важко дається, але я прикладаю багато зусиль. Також я «менеджерю» життя свого сина. На початку в нього було кілька шкіл – інтеграційна школа, швейцарська школа та українська школа, зараз у нього тільки швейцарська та українська. Також я організовую для нього спортивні заняття в гуртках, це важливо, адже у сина проблеми з хребтом.

Ми часто зустрічаємося з нашою спільнотою. Тут зараз українці почали сильно цінувати все українське – зустрічі, де готуються українські народні страви, співаються українські народні пісні. Також я люблю малювати, а тут з’явилася українка, яка організовує виставки українських художників, тому зараз напрацьовую матеріал, який хочу подати на наступну виставку. Також я є учасницею проекту «ArtInk» – його створили у Швейцарії на початку війни. Це проєкт про підтримку українських митців, які зараз проживають у Швейцарії і в Україні.

– Бачила у вас у соціальних мережах пости про збір коштів на допомогу ЗСУ, як ви долучаєтесь до цього?

– Дійсно, я активна у соцмережах – щодня хтось з моїх френдів публікує якісь збори, дуже часто це знайомі, друзі. Донатити – це те, що ми всі можемо робити з-за кордону. Важливо долучатися фінансово, а ще це емоційно приємно – це зв’язок з Україною. І цей зв’язок дуже потрібен, коли ти перебуваєш за кордоном. Я часто ходжу на українські мітинги, їх тут багато. Швейцарцям подеколи важко пояснити суть нашої війни, вони кажуть, що не розуміють її, тоді я вирішила, що мушу це робити – коротко і влучно все роз’яснювати. Однак є швейцарці, які готові слухати і говорити про це довше і більше.

– Яку допомогу українським біженцям надає Швейцарія?

– Соціальна сфера і підтримка людей у Швейцарії точно на хорошому рівні – це не залежить від національності. Цю підтримку можуть отримувати різні люди з різних країн в залежності від ситуації в країні походження та індивідуальної ситуації в сім’ї. Коли ми приїхали на початку війни в Швейцарію, підтримки для українських біженців ще не існувало. Тоді уряд засідав і думав, якою вона може бути. Перший раз фінансову підтримку я отримала вже після трьох місяців проживання у Швейцарії. Тоді ввели новий статус «S» – його отримують тільки українці. Він дає можливість працювати, адже не всі статуси це передбачають. Але жінкам з дітьми працювати важко. Маленькі діти у школі перебувають до 11:50, а далі може бути група подовженого дня – але це дороге задоволення. Дитячі садочки від 4 років, і вони теж працюють до 11:50. За цей час важко встигнути попрацювати. Існує система приватних садочків, але вони дуже дорогі – від 2 тисяч франків на місяць. Мами, які з дітьми і хочуть працювати, перебувають у заручницькій ситуації від цієї освітньої системи. Треба віддати дуже багато грошей за садок, аби піти працювати. Після цього ти виходиш або «в нуль», або «в мінус». Якщо казати за цю групу подовженого дня, то є система вираховування, скільки треба заплатити за неї коштів, щоб дитина там пообідала і побула трохи довше. Ця система залежить від зарплати. Чим більше зарплата, тим більше ти платиш за цю групу. Якщо є пара з дітьми, то це все оплатити набагато легше, якщо платять двоє дорослих, а коли мама сама з дитиною, то важко.

Я проживаю в кантоні Цюріх, у кожному кантоні свої закони, тому говорити можу тільки про нього. Підтримка надається на одну особу у розмірі 300-500 франків на місяць. У кожної людини та сім’ї різна сума в залежності від кількості людей. Це розраховується ледь не індивідуально у кожному випадку. На початку війни українців селили у тимчасові заклади, а після того розселяли по гуртожитках. В гуртожитках теж всюди умови різні – від дуже поганих до дуже хороших. Немає якогось стандарту, який можна було б описати. Також багато українців переживають історію переїзду з квартири до квартири. Взагалі соціальний захист включає в себе житло, гроші на харчування, медичне страхування. Також розмір медичної страховки залежить від віку. На дітей – більш дешева – 90 франків, для людей середнього віку – 300-500 франків в місяць, старшим людям ще дорожче. Ще треба при отримані соціальної допомоги проговорювати з соціальним працівником питання, чи буде повернення цієї соціальної допомоги потім. Є багато пунктів, коли треба повертати цю допомогу. Ці пункти різняться в залежності від кантонів. Також у Швейцарії, коли ти йдеш на роботу і не отримуєш прожитковий мінімум, то свою зарплату віддаєш соціальній службі, а вона рахує за статтями і віддає тобі прожитковий мінімум. Для того, щоб не залежати від соціальної служби, треба мати велику зарплату.

– Як у вас та вашої дитини відбувався процес адаптації та скільки він тривав? 

– Всіх жінок, які зараз проживають за кордоном, турбує питання не тільки про те, як самій морально втриматися, як бути в ресурсі для того, аби встати, приготувати, зробити багато хатніх справ, піти шукати роботу та добре виглядати, – на них лежить ще й питання дітей. І це не тільки про те, аби «променеджерити» всі ці школи, їхні активності, зробити домашнє завдання, вчити мову. Це ще й ментальне питання – тобто як твоя дитина почувається. Якщо дитина не в ресурсі, ти маєш дбати, щоб вона була у нормальному настрої, щоб їй було добре. Я маю запитати сина: як він себе чуває, які в нього потреби – і це все треба вирішувати.

Українські діти тут групуються і дружать між собою. Вони не дуже легко йдуть на контакт із швейцарськими дітьми. Зокрема через мовний бар’єр, бо не так швидко вивчають іноземну мову. Потім через це є важкості у школі.

Взагалі адаптація напряму залежить від того, як довго і які іноземні мови ти знаєш. Я, коли їхала у Швейцарію, то не думала, якою мовою тут розмовляють. Вже по дорозі зайшла в інтернет і дізналася, що тут 4 державні мови, і я з них не знаю жодної. Але, на щастя, моя розмовна англійська дуже добра. Через це я не мала проблем у спілкуванні з людьми. Серед тих, з ким я спілкуюся, десь 95% знають англійську. Мій шлях інтеграції – це позитивний кейс. Також, думаю, що на адаптацію впливає той факт, чи людина інтроверт чи екстраверт, тобто наскільки людина любить спілкуватися з іншими. Я от дуже люблю спілкуватися. І ці іноземні люди були цікавими для мене. Ми можемо багато говорити про все. В моєму оточенні є особи з 20 різних країн. Вони всі привітні і цікаві в спілкуванні – люди з неймовірними життєвими історіями. Також я живу у будинку, де всі сусіди знайомі, це дуже приємно – вони кажуть, що я можу звертатися до них у будь-якому випадку. Загалом моя інтеграція зайняла десь рік. Цей час знадобився, щоб прийняти і прожити факт війни. Дуже болючим був період Ірпеня та Бучі. Я намагалася це прожити. Від цього ти ніби вмираєш всередині, але потім регенеруєшся та стаєш сильнішою.

– Чи плануєте повертатися в Україну?

– Так, планую повертатися, але цієї точки повернення у нас немає. Зазвичай, коли ми кудись їдемо, то маємо перспективу, розуміємо, коли треба збиратися назад, купувати квитки та їхати, а зараз цього немає. Я відпустила це питання і живу у невідомості. Думаю попрацювати тут у міжнародній компанії. Зараз у мене експериментальний режим життя. Щось виходить добре, щось ні. Це як виклик, але мені цікаво його спробувати, а потім вирішити, коли повертатися.

Поділитися: