Павло Лоза ■ ЛЕМКИ ■ №36, 2023-09-10

Ту мене мати породила, солодким молоком кормила, ту хочу жити умирати, де жили мій отець і мати». Це підзаголовок з літнього номера «Ватри», огляд якого пропонуємо нижче. 

Згадані слова могли б бути вступом до тексту про Чертижне в Ґорлицькому повіті. На кількох сторінках журналу автор статті Андрій Пецух пише про село своїх дідів, котрого сьогодні вже немає. Хоча в матеріалі розповідається переважно про життя його діда Петра Сича, насправді це історія цілого села. Щастя Чертижного, як і багатьох лемківських сіл, закінчилося в 1947 році з депортацією мешканців на західні землі. Перед тим були виселення кількох сімей до радянської України.

«Те, що не могли взяти, ховали в різних схованках, зокрема в дуплах дерев. Вони робили це з надією, що зможуть повернутися», – описує переселення 1947 року Андрій Пецух. Звичайно, цього не сталося. З матеріалу «Останнє покоління Чертижного» дізнаємося долю родини автора в «новому домі» – спочатку в Зеленомишлі, куди відразу після депортації потрапили деякі жителі Чертижного, а після – у Мужинові (Любуське воєводство), де частина родини Сичів живе й досі. У багатьох із нас є подібні історії, про які знаємо з розповідей наших бабусь, дідусів, батьків. Дехто сам пережив подібне. Просто автор матеріалу не хоче, щоб історія його родини закінчувалася на Мужинові. В останніх словах матеріалу читаємо: «І тепер, через 76 років після переселення, я хочу повернутися на рідну Лемківщину. Анджей Пецух, клас 8А, Школа Початкова 2, Гожів-Велькопольський».

Серед історичних матеріалів редакція «Ватри» помістила продовження розповіді з попереднього номера під назвою «Українці в Польщі ХХ століття». Цього разу автор Тарас Редь зосередився на українській молоді, яка навчалася у 80-х роках, зокрема в Ґданську. Про молодь з українського ліцею в Ліґниці традиційно йдеться в статті Адама Вєвюрки. Представник Об’єднання лемків також є автором матеріалу «Хвилина з минулого». Це п’ята частина більшої публікації про долю жителів села Нова-Весь, або «Новивса», як пише Адам Вєвюрка.

Тим часом головна редакторка видання Анна Буковська записала розмову з Яковом Прибитенем. Цього року молодий лемко взяв участь у Donatella Flick Conducting Competition — міжнародному музичному конкурсі молодих диригентів, який раз на два роки відбувається в Лондоні. Він дійшов до фіналу.

Яків Прибитень почав свою музичну освіту у віці шести років грою на скрипці. Ідея диригування вперше виникла під час навчання в музичній школі в Зеленій Ґурі.

«Початки гри на гушлях били тяжки для мене, моїх родичів, як и сусідів! Зачим навчив єм ся читати ноти, дідове співали лемківски співанки та просили жеби-м їх заграв на гушлях. По закінчиню школи треба било підняти рішеня, на яки студія хочу піти: медични чи музични. Вибрав єм студія музични и так по паромісячних приготуванях виграв єм вступний іспит до Hochschule der Künste в Берні (Швейцарія)», – згадує в розмові молодий диригент, сімейне коріння якого – зокрема в лемківських селах Ропця й Поляни. З кінця березня цього року Яків Прибитень став диригентом (Royal Northern College of Music) у Манчестері (Велика Британія). З наступного музичного сезону він буде асистентом диригента Людовика Морло в Symphony Ochestra and National Orchestra of Catalonia в Барселоні.

Є у «Ватрі» вітання ювілярів, а також спогади про тих, кого вже немає серед живих, як-от згадка про Петра Шафрана, першого редактора видання, у десяті роковини його смерті.

Традиційно в «Лемківській хроніці» журналу розміщено короткі повідомлення про те, чим жила громада минулого місяця. До них належать розлогі фоторепортажі з подій у Новиці та Вільхівці.

Поділитися: