Аліна Кувалдіна ■ РОЗМОВА ■ №5, 2023-02-05

Ольга Лавриченко – українська поетка та громадська активістка. Нещодавно видала свою першу прозову книгу «Стилет волі», кошти з продажу якої здебільшого йдуть на допомогу військовим, зокрема на автомобілі. Це – роман-антиутопія, головні герої котрого – підпільники, що борються як з зовнішнім, так і з внутрішнім агресором. Прототипами персонажів стали друзі та знайомі дівчини, котрі воюють зараз або ж загинули на фронті раніше. «Я пишу, щоб ті, чиї життя забрала війна, були живі. Хоч десь, хоч у книзі. Адже якби я не вірила, що вони живі, допоки їх пам’ятають, – то не пережила б таку кількість втрат», –  каже у післямові Ольга. Детальніше про книгу та її авторку – у нашій розмові з письменницею.

– Розкажи, будь ласка, як ти особисто пов’язана з війною.

– Варто почати з того, що під час Майдану мені було 19 років, я навчалася в університеті і дуже активно підтримувала протести. Потім вибухнула війна і частина моїх друзів звідти поїхала воювати. Ми ж, студенти, вирішили, що також зможемо допомогти державі і створили свою громадську організацію. Проте в нас нічого не вийшло і ми почали шукати інші варіанти бути корисними. Тоді один наш друг, котрий воював в добровольчому корпусі Правого сектору, запросив нас спробувати допомагати в цій організації, працювати з молоддю. 

Так я потрапила до Правого сектору, стала керівницею «молодіжки» в 2015 році. Потім у мене була одна ротація на блокаду Криму, я їздила туди в якості інформаційниці. Загалом я була в Правому секторі два роки, займалася вишколами, вихованням дітей. За освітою я вчителька історії, тому їздила Україною, читала їм лекції. Інколи кілька днів чи тиждень ми жили в лісі, вишколювалися, займалися військовою справою, фізичними тренуваннями. Також розвивали інтелект, читали багато книг, вивчали історію і тому подібне.

В 2017 році я пішла з Правого сектору і почала потрохи від усього цього відходити, але фактично все моє оточення лишилося військовим. З’явилися друзі й в інших батальйонах. Якщо людина вже наближена до цієї теми, то їй легше знайти спільну мову з тими самими людьми – яких, будемо чесними, не всі розуміли на той час. 

– Знаю, що «Стилет волі» ти дописала ще два роки тому. Чому вирішила видати її саме зараз?

– Так, книгу почала писати в 2015 році, а закінчила у 2020-му, 8 січня. Спеціально для того, щоб 9 січня подарувати її на день народження Юрі, хлопцю, з котрим тоді зустрічалася. Він також колишній учасник АТО, до цього читав уривки і йому дуже подобалося.

Коли почалася повномасштабна війна, я довго про це не згадувала, а потім чомусь вирішила перечитати книгу. І зрозуміла, що вона в деяких місцях дуже емоційно близька до того, що відбувається зараз, може, навіть трохи пророча. Зараз вона, напевно, зможе комусь допомогти впоратися з емоціями, пережити цей доволі важкий період. Я не можу сказати, що чекала цього моменту – краще б його не було. Але якщо вже так склалося, то я вирішила, що зможу цим допомогти – і комусь зрозуміти, подивитися під іншим кутом на події, які зараз відбуваються, і своїй подрузі купити авто для підрозділу, в котрому вона воює.

Також через деякий час після 24 лютого загинув один із прототипів книги – Кібець. Це мій дуже хороший друг Кєнні, він мені був як молодший брат. На той момент я вже думала про видання, готувалася до цього, але ще ніяких серйозних кроків не робила. Але тоді зрозуміла, що маю цю справу обов’язково довести до кінця.

– Твоя книга вийшла як самвидав. Чому було прийняте таке рішення? 

– Коли я вирішила, що буду видавати «Стилет волі», видавництва були або на паузі, або не працювали, або не приймали нічого. Є і такий момент, що видавці ставляться до авторів-початківців дуже скептично і, можливо, не вірять в них. Дуже часто за ними треба бігати, вмовляти і приймати умови, які не подобаються. Це видання для мене більше, ніж книга, тому я вирішила, що не хочу грати за чужими правилами і самостійно видам маленький тираж. Спочатку думала про 100 примірників, потім зрозуміла, що можна і 200. Зараз в мене відкритий передпродаж, буквально за тиждень має прийти перший наклад, на разі замовлено 150 примірників, хоча ще навіть не було презентації (на кінець грудня 2022 р. – прим. ред.). Також книга продається в електронному вигляді.

Ще один важливий момент – я вирішила, що видам «Стилет волі», аби допомогти зі збором на автомобілі. Три моїх кращих подруги – ветеранки, вони зараз на війні, а головна героїня – це збірний образ цих дівчат. Всі кошти, які вище собівартості книги, я віддаю на збір для підрозділу однієї з них.

– Наскільки розумію, цей текст доволі особистий для тебе. Чи важко було наважитись його видати?

– Коли я вже отримала погодження від друкарні, в мене була панічна атака, трусилися руки й ноги, текли сльози… Я дуже злякалася, бо це справді дуже особиста книга, і тут питання не в моїй майстерності як авторки. Я написала про людей, яких уже здебільшого немає серед живих, і моя відповідальність полягає в тому, аби правильно їх показати, аби читачі їх відчули і вірно зрозуміли, і щоб це було правдою, а не якийсь пафосний героїзм чи щось таке. Звісно, це все здебільшого метафорично, але я намагалася в збірні образи вкладати найбільш яскраві риси тих, про кого писала. Тому трохи було страшно. 

Страшно було також від того, що мене рознесуть критики, але я це буду сприймати не на свій рахунок, а як образу в бік моїх друзів, знайомих і рідних мені людей. Тож, мабуть, добре, що видання книги затягнулося. Мав би бути наклад на початку жовтня, а його досі немає. За цей час дуже багато чого змінилося. Я стала більш емоційно стійкою, мене не дуже бентежить, якщо хтось скаже щось погане про книгу. Бо розумію, для чого я це зробила, і в мене був час повністю це все осмислити.

– Твоя книга показує війну з різних ракурсів і, говорячи словами одного із персонажів, « багато болю в героїзмі». Як ти вважаєш, чи є зараз війна в певній мірі романтизованою? 

– Мені здається, що для воюючої країни це окей і так має бути, бо це питання підтримки народом військових. Хоча, звісно, не варто втрачати критичне мислення.

Для мене особисто до початку повномасштабного вторгнення це була, дійсно, певна романтизація. Я, як людина поетична і творча, сприймала війну як щось жахливе і прекрасне одночасно. Бачила, як вона оголює душі, як би це пафосно не звучало. Насправді показує найкращі і найгірші сторони особистості. Зараз, коли в мене за ці десять місяців загинуло дуже багато близьких людей, більше, ніж за всі вісім років війни, для мене романтичного вже нічого не лишилося.

Я сподіваюся, що це просто якийсь захисний механізм. Бо мені на даний момент дуже важко щось відчувати взагалі, окрім, можливо, злості. Сподіваюся, що після перемоги це все пройде. Я людина взагалі доволі емоційна, емпатична. І зараз мені трохи важко сприймати себе такою, якою я є зараз. Але думаю, що психіка просто намагається вберегти мене в цілому, допомагає пережити ці всі жахливі моменти. 

Тому я особисто не романтизую війну. Бо, окрім найкращих людей в моєму житті, вона принесла найважчі втрати і забрала цих людей. Навіть люди, які живі, які воюють – я бачу, наскільки вони змінилися, я бачу, наскільки їм страшно повертатися назад, знову починати жити цивільним життям. Я розумію, що війна їх забирає, навіть якщо вони фізично живі.

– Як, на твою думку, суспільство може допомогти військовим, коли вони повертатимуться?

– В першу чергу, суспільство має бути готовим. Звісно, всі дуже чекають перемоги, але люди мають бути готовими до цієї перемоги. От буквально вчора мала дискусію, що, як виявилося, раніше дітям казали, щоб вони не спілкувалися з ветеранами АТО, бо вони алкоголіки і взагалі неадекватні. Тобто тоді вони були алкоголіками і неадекватними, а після 24 лютого раптом стали героями…

Зрозуміло, що багато військових повернеться травмованими або зміняться кардинально, але питання не лише в цьому. Цивільні також змінюються, особливо ті люди, котрі пережили окупацію, пережили бойові дії. Нам усім потрібна буде фахова допомога, абсолютно всім українцям. Комусь більше, комусь менше. У той же час потрібно бути обережними з такими, ну дуже дивними психологами, які вчилися якихось два місяці. Мабуть, варто це десь на законодавчому рівні контролювати, бо непрофесійний підхід може наробити дуже багато біди.

Суспільство в цілому має приймати військових, які повертаються. Просто їх приймати і їх чекати. Тому що вже зараз починають з’являтися оці «я їх туди не посилав». Тобто людина, яка воювала, приїжджає додому, а тут таке… Тому я думаю, що найважливіше, що можуть зробити цивільні, – це чекати і бути готовими, підтримувати вояків і одне одного.

– У книзі ти розповідаєш про боротьбу з внутрішнім режимом, що продовжується після зовнішнього вторгнення. Чи можна вважати це певною пересторогою для українців щодо того, аби повністю не «розслаблятися» після перемоги?

– Можливо. Але дуже не хотілося б, щоб це стало нашою реальністю. Сподіваюся, що цього не буде, але у будь-якому випадку нам ні в якому разі не можна ставитися поверхнево до питання українства, до питання збереження нашої ідентичності, нації, роду і країни. Бо, як ми бачимо, зараз люди почали розуміти, наскільки сильно російська культура і пропаганда вкорінилася в нас, і що ця експансія – це не лише збройний конфлікт, а що буквально в усіх прошарках нашого життя, в тому числі культурного, це є.

Тому нам необхідно виборювати свою культуру щодня і це може робити абсолютно кожен, починаючи від лайків і репостів якоїсь правильної, адекватної інформації в інтернеті. Нам потрібно дуже уважно слідкувати за тим, щоб після нашої перемоги на військовому фронті ми зберегли також свій культурний, національний фронт і очистили його від російських впливів. 

У питаннях придбання книги можна писати авторці на її фейсбук-сторінку facebook.com/dear.deer.lv

Поділитися: