Анатолій Шорохов ■ ІСТОРІЯ ■ №36, 2023-09-10

В історії середньовічної України-Русі майже немає правителів, які лишили по собі світлу пам’ять. Необмежена влада в усі часи – страшна річ. Однак Володимир Мономах зберіг людські якості, відносну чистоту і порядність душі. Це справжній «corvus albus» – біла ворона серед правлячої верхівки Середньовічної Європи. Тож заслуговує на більшу до себе увагу. 

Дитинство і юність Мономаха

Звертаючись до життя Мономаха, заглянемо в далеке минуле –1053-й рік від Різдва Христового. Літописець, який складав «Повість врем’яних літ», зробив запис, що в родині князя Всеволода Ярославича народився син. Цю подію не могли не відзначити: Всеволод був улюбленим сином Ярослава Мудрого, до того ж одруженим на доньці візантійського імператора Костянтина IХ Мономаха – принцесі Марії. Тому новонароджений отримав три імені: одне власне – Володимир, друге християнське – Василь, третє по матері – Мономах.

В рік народження Мономаха був живий його дід, справжня легенда – Ярослав Мудрий. Наступного року діда не стало, і могутня колись держава почала розпадатися. Великокняжий престол дістався старшому синові Ізяславу, а Всеволод відправився князювати в Переяслав-Південний. Там, на полудневих окраїнах Русі, пройшли дитячі роки Мономаха.

Це було нелегке дитинство: Переяславським князівством кінчалась Руська земля і розпочиналась «земля Половецька». За Змійовими валами – земляними насипами проти кочовиків – розкинулись безкрайні степові простори, сповнені вічної небезпеки й туги. Сам Мономах вже на схилі життя згадував, що рано змужнів, з тринадцяти років сівши в сідло, безкінечні «шляхи верстаючи». Його батько, судячи з усього, був людиною не войовничою. Він любив книги, церковне життя і потроху став скидати на юного княжича свої обов’язки. Юність Мономаха, як, власне кажучи, і все життя, пройшли у військових походах і мисливських розвагах – заняттях важких і небезпечних. Мономах знову ж таки в спогадах розповідає про те, як він «коней диких своїми руками у пущах в’язав» і наражався на смертельну небезпеку, коли велетенський тур підіймав його «на рогах разом із конем» чи завалював на землю ведмідь. Такі розваги були звичні для  представників древньоруської знаті. Незвичне інше – неабияка освіченість і ерудиція юного Мономаха. Перебуваючи серед книг, бо батько відносився до найосвіченіших людей свого часу, Володимир постійно розвивався. Знав, певно, мову своєї матері – грецьку. Пізніше, одружившись на доньці англійського короля Гаральда – Гіті, опанував ще й англійську. Не виключена можливість знання  половецької, оскільки половці були тим народом, із яким Мономах спілкувався найчастіше. Історики припускають, що він міг вільно володіти принаймні п’ятьма мовами.

Перша битва з половцями та її наслідки

Вперше грізну силу кочовиків Мономах відчув восени 1068 року. Орда Шарукана нанесла поразку Ярославичам на річці Альті. 15-річний Володимир був тоді разом з батьком. Разом з ним і своїм дядьком Ізяславом він тікав із поля бою, бачив розгубленість дорослих на шляху до Києва і вже в самому Києві, коли повсталі мешканці міста вимагали у великого князя видати їм зброю і негайно вести у бій. Ізяслав не зміг протистояти ані половцям, ані повсталій стихії, ані пізніше братам своїм. В жорстокій боротьбі, котра розгорнулась між синами Ярослава Мудрого, батько Мономаха проявив погані якості. Він був хитрим і підступним, підтримуючи по черзі то Ізяслава, то Святослава. Головним призом для суперників був златоглавий Київ, хоча боротьба йшла і за інші міста – Чернігів, Новгород, Полоцьк. Святослав згорів у полум’ї міжусобної боротьби, коли йому не було ще й 50 років, Ізяслав загинув у 1078 році, в битві на Нежатиній ниві.

Можливо, саме тоді, спостерігаючи, як везуть у Київ закоцюбле тіло нелюбимого князя, Мономах зрозумів, яка то суєтна і примарна річ – влада над людьми. Пізніше в «Повчанні» синам своїм він напише: «А понад усе – гордині не майте ні  в серці, ні в розумі, але скажемо: “Смертні ми, сьогодні живі, а завтра – в гріб”». Все життя Володимир Всеволодович був обережним, уникав сварок і конфліктів у стосунках із людьми, прагнув, настільки це було можливо, до миру і спокою на Русі. Хоча підстави для «гордині» у нього були. Після загибелі Ізяслава  Всеволод став великим князем Київським, сам Мономах зайняв престол у Чернігові, отже в 25 років став другою, після батька, особою в державі. 

У вирі внутрішніх міжусобиць

Чернігівський період життя Мономаха (1078–1094 рр.) найменш відомий історикам. Ми знаємо, що ці роки були для нього важкими. На Чернігів – вотчину свого батька – претендували його двоюрідні брати, князі-«ізгої» Олег і Роман Святославичі. Відразу ж, найнявши половців, вони спробували відбити місто у свого більш щасливого суперника. Та не змогли. Всеволод Ярославич, прийшовши на допомогу синові, переманив кочовиків на свій бік. Роман був убитий, а Олег на деякий час вибув із гри – його схопили і полоненого передали грекам. Жорстокою була й боротьба з давнім суперником Ярославичів – князем Всеславом Полоцьким. Він намагався захопити Смоленськ, проте лише спалив його околиці. У відповідь Володимир Всеволодович напав на Полоцьку землю. Чернігівська дружина Мономаха і його союзники-половці захопили Мінськ, жорстоко розправившись з мешканцями, не лишивши «в ньому ні челядина, ні скотини». Це  дії, що не прикрашали його як людину, тому вже на схилі літ, згадуючи часи юності, він називав себе «недостойним», «грішним» і «мізерним». 

Тим часом  (у 1093 році) помер  Всеволод. У Мономаха були всі шанси зайняти «київський стіл», але на нього претендував і його двоюрідний брат  Святополк Ізяславич. Він був сином старшого в роду – серед Ярославичів. Сучасники характеризують Святополка як жорстоку і надзвичайно жадібну людину. Він не мав великого розуму, проте був дуже амбітним. Мономах, несподівано для всіх, від батьківського престолу відмовився, бо не хотів змагатися із «лукавими» і творити «беззаконня» на своїй землі. Прецедент, на жаль, мало наслідуваний, як у стародавні, так і в новітні часи. Святополк Ізяславич був серед «лукавих». Він затіяв війну з половцями і опинився в скрутному становищі.  Володимир Мономах разом із братом Ростиславом пішов йому на виручку. В битві на річці Стугні (26 травня 1093 р.) брати потерпіли жорстоку поразку. Ростислав загинув, а Мономах і Святополк ледве врятувалися.

1094 рік виявився ще більш тяжким. Мономах втратив Чернігів, який захопив його двоюрідний брат Олег Святославич, і перебрався в південний Переяслав, опинившись на самій окраїні Русі. Наступні двадцять років (1094–1113 рр.) були чи не найскладнішими у його житті. Особливо нелегкими були перші  роки, про які Мономах згадує у своїх спогадах: «І сидів я у Переяславі три літа і три зими з дружиною своєю, і чимало бід прийняв від війни і від голоду». Дошкуляли половці, які по декілька разів на рік нападали на Переяславщину, грабували й спалювали прикордонні містечка й села, захоплювали в полон мирних жителів і доходили аж до Києва. Влітку 1096 року вони ледве не захопили «матір міст Руських». Із величезними зусиллями Володимир і Святополк відбилися від них.

Спроба примирення і продовження міжусобиць

В цей же рік продовжилася жорстока боротьба Мономаха із Чернігівським князівством. В одній із битв загинув його рідний син Ізяслав. Однак Мономах звернувся до свого ворога Олега Святославича (прозваного «Гореславичем») зі словами примирення. Він закликав його разом «покаятись перед Богом» і припинити кровопролиття. Такий підхід виділив Мономаха серед інших правителів Середньовіччя і показав, що він є людиною, котра на декілька століть випереджає свою добу. Невідомо, що вплинуло на Олега – відкритість і душевність, із якою був написаний лист, чи крайність обставин, у які він потрапив. Але тим не менше «Гореславич» на зустріч погодився. Восени 1097 року у Любечі зустрілися найвпливовіші володарі північних, центральних і південних князівств України-Русі. Вони вирішили, що кожен володітиме «отчиною» своєю, а всі разом об’єднаються проти половців. На цьому поцілували  хрест і роз’їхалися  по домівках. Проте мир був недовгим: двоє князів – учасників  з’їзду – схопили і осліпили третього. Сталося це у ніч з 6 на 7 листопада 1097 року у місті Білгороді. Ганебна подія стала поштовхом до розгортання нового витка міжусобиць, які продовжувались ще три роки. Князі об’єднувалися в союзи, запрошували на допомогу іноземні війська і кочовиків-половців, ослабляючи одне одного. Нарешті у серпні 1100 року в Увітичах зібралися на новий з’їзд, і  боротьба на деякий час припинилася.

Мономах – ініціатор походів на половців

Довгоочікуване примирення між князями дало Мономахові можливість взятися за справу, до якої він давно прагнув. Володимир Всеволодович зрозумів, що постійний мир і злагода на Русі, як і в людстві, неможливі. Але він мав надію об’єднати князів хоча б для вирішення зовнішньополітичних питань – усунення половецької загрози і встановлення миру. В 1103 році на Долобському озері (під Києвом) Мономах зустрівся зі Святополком. Усамітнившись в шатрі, брати повели  розмову про те, як здолати кочовиків, котрі дуже посилились під час княжих міжусобиць. Князь Переяславський запропонував організувати великий похід на половців, подібний тому, який провели правителі Західної Європи проти «невірних» у Палестині. Святополк і його дружинники з ідеєю погодилися, але виступили проти проведення походу ранньою весною – під час польових робіт, щоб «смердів» не погубити і «рідню їхню». Ці слова зачепили Мономаха за живе. Він звернувся до Святополкової дружини з палкою промовою, дивуючись, що вона не думає про майбутнє. Адже тільки почнуться польові роботи, «а половчанин надійде, вдарить смерда стрілою, а кобилу його захопить, а в оселю заскочить – зловить жінку його і діти, і майно його усе візьме». Аргументи виявилися переконливими, і кияни на похід погодились. Але до нього треба було залучити ще й інших князів і в першу чергу – Святославичів. Олег від походу відмовився, зіславшись на хворобу. Давид погодився і до нього приєдналося ще декілька інших князів.

Об’єднаний похід відбувся водночас і по суші, і по Дніпру на човнах – до Хортиці. Звідси руські дружини підійшли до урочища Сутень, де 4 квітня 1103 року зустрілись з половецькою кіннотою. Сталась битва, яка була надзвичайно жорстокою. В ній кочовики потерпіли поразку. Загинуло 20 половецьких ханів, було захоплено багато полонених. Із цього першого походу в степи Мономах виніс досвід, котрий примножив іншими перемогами. Завдяки їм він став найпопулярнішим діячем України-Русі. Про нього, як і про Володимира Великого,  стали складати легенди. 

Мономах – великий князь Київський

Тим часом у Києві 16 квітня 1113 року помер Святополк Ізяславич. Смерть його стала поштовхом до всенародного повстання. Перелякані бояри звернулися до Володимира Мономаха із проханням зайняти «київський стіл». Останній після деяких вагань (йому було вже 60 років) погодився. В’їхавши на Київську гору,  Мономах зробив все, аби зміцнити авторитет великого князя і своєї держави. Він обмежив можливості лихварів і поліпшив становища простого люду. Закупи (люди, що потрапили у боргову кабалу – прим. ред.) отримали право жалітись князеві або суддям на своїх господарів, котрих повинні були карати за несправедливі чи надмірні утиски. Хоча зберігалась рабство (холопство) й побори на користь великого князя та його бояр. Мономах захищав, в першу чергу, інтереси знаті.

При ньому була зміцнена державна влада і розширені володіння держави, в  складі якої були Київщина, Волинь, Турово-Пінська, Переяславська, а крім того ще й Смоленська, Новгородська, Мінська землі і Поволжя. В роки правління Мономаха на Русі запанував мир. Не порушували його не тільки місцеві князі, а й  половці: вони були відігнані аж за Дон, а Мономах увійшов в історію як людина, котра захистила країну від чужинців. Про нього більш як через півстоліття згадує «Повість о полку Ігоревім».

Слава Мономаха, як видатного державного діяча і полководця, перетнула межі України-Русі. З ним прагнули спілкуватися і хотіли породичатися європейські правителі. Мономах продовжив започатковану ще його дідом традицію династичних шлюбів: сам, як уже згадувалось, був одружений на англійській принцесі Гіті, а своїх синів і доньок одружував і видавав заміж за іноземних монархів. Багато зробив і для продовження інших Ярославових традицій: при ньому були збудовані, прикрашені живописом та фресками нові храми, написані літописи про події, свідками якими були їхні автори–ченці.   Перше місто країни – Київ – здобуло авторитет одного із найбільших культурних центрів середньовічної Європи.

Турбуючись за майбутнє Русі-України, Мономах звертається до сучасників і нащадків зі своїм славнозвісним «Повчанням». В ньому закликає зберігати в країні мир і спокій, остерігатися диявольських спокус – відібрати «щось в брата свого» і турбуватися про те, щоб «не погубити душі своєї». Сам Мономах про  душу подбав, і тому «популярність його, – як вказує Михайло Грушевський, – дійсно була велика». По смерті Володимира Мономаха, яка сталась 19 травня 1125 року (на 72-му році життя), всі літописці стали підбирати про нього найкращі епітети, відзначивши, «що він освітив Руську землю як сонце», а коли зник за обрієм, то «весь нарід плакав по ньому, як діти за батьком або матір’ю». І недаремно: майже всі наступні правителі виявилися набагато дрібнішими, бо Мономах – то мудра людина, державник і філософ, у якого варто повчитися і нам, мешканцям ХХІ століття.

Поділитися: