Оля Русіна ■ ПОДІЇ ■ №11, 2022-03-13

У робочому чаті, де ми тепер кожен ранок починаємо із переклички – чи з усіма все гаразд – зранку у понеділок одна колега якось написала: «Стою в аптеці, заходить чоловік і каже – дайте щось від москалів!». Пригадую, це був один із перших разів, коли я сміялася вголос.

Це був той самий понеділок, коли цивільним у Києві уперше за дві доби можна було вийти надвір – комендантська година почалася увечері в суботу, її ввели через вуличні бої та велику кількість диверсантів на вулицях. Утім, при всьому цьому ти постійно маєш у голові думку – це ще не найгірше, ми не в повній облозі, тут немає російської армії, Київ добре тримається. Ми читаємо новини з Харкова, який бомблять, з міста Щастя на Луганщині, яке майже зрівняли з землею, з Маріуполя, який в оточенні, а в людей поволі закінчується їжа, вода, ліки. Містечка навколо Києва – Буча, Ірпінь, Ворзель, Біла Церква – також під постійними бомбардуваннями, бо росіяни у своїх намаганнях дістатися Києва нищать, здається, усе, до чого можуть дотягнутися. Люди там мусять цілодобово ховатися у підвалах, із ними немає зв’язку. Колись ці містечка вважалися одними з найкращих локацій для життя поблизу Києва – невисока затишна забудова, гарна інфраструктура, поруч ліси. На десятий день війни росіяни підірвали колію, якою людей намагалися евакуювати з Ірпеня, і тамтешні мешканці опинилися у ще більшій ізоляції, ніж до того.

Зараз дивно це згадувати, але початок великої війни я проспала. Пізно лягла напередодні, а на окраїні Києва, де я живу, звуки вибухів долітали віддалено. Як потім розповіла мама – вона прокинулася від сигналізації, яка повмикалася у припаркованих під домом автівках, і вже тоді почула віддалене гупання.

– Ти вже знаєш, що на нас напала Росія? – спитала вона мене зранку.

Я на той момент уже знала, бо прокинулася від того, що розривався телефон. Усі, хто вже дізнався про ракетні обстріли Києва, питали, чи з нами все ок. До магазинів уже почали вишиковуватися черги, але назагал людей на вулицях поменшало. Ми з колегами із редакції Громадського радіо приїхали на роботу на Хрещатик 26 усі, хто зміг – уже тоді до метро я добиралася удвічі довше, ніж зазвичай, бо громадський транспорт ходив рідко; утім, у центрі трапилася навіть одна відкрита кав’ярня (зараз ми, якщо чесно, уже цілком відвикли від цього). Ефіри у нас мали тривати до 22, але потім з міркувань безпеки їх скоротили до 21, а далі й до 20. На станції метро «Майдан Незалежності» люди вже лаштувалися ночувати, але потяги ще ходили. Я швидко зрозуміла, що додому вже не доїду: я живу далеко від метро, інший громадський транспорт уже не ходить, надворі вже темно, на вулиці всі стараються не затримуватися. Постановила їхати просто туди, куди можна пошвидше добратися – вирушила зрештою ночувати до хлопця, який живе ще на іншому кінці міста, зате біля метро – кінцевої станції.

У наплічнику я мала ноутбук, аптечку, і дуже мінімальний запас одягу на кілька днів, який вкинула туди в останній момент просто про всяк випадок. Того дня я ще була переконана, що просто перебуду деінде день, щонайбільше – кілька, а потім якось таки повернуся додому. Вийшло так, що я не повернулася туди досі і не знаю, коли взагалі туди потраплю – подорож на інший кінець Києва зараз, якщо не маєш власної машини, це все одно що політ на Місяць.

Я, звісно, не маю на що жалітися: живу я не в чужої людини, маю стабільний інтернет- та телефонний зв’язок з батьками та сестрою. У нас є електрика і гаряча вода, поруч по кілька годин на день працюють магазини. Тисячі людей по всій країні опинилися у набагато гіршій ситуації. І ще десятки тисяч людей постали перед вибором – залишатися вдома чи виїжджати; ми одразу вирішили залишитися. На таке рішення були різні реакції: від розуміння до подиву і майже панічних закликів «їхати поки можеш». Наразі серед мого київського кола спілкування виїхали приблизно 70 відсотків людей.

***

Першої ночі ми кілька разів схоплювалися від гучних вибухів за вікном – це була система протиповітряної оборони, тобто знак, що все гаразд (те, що нам загрожувало, якраз збили прямо у повітрі), але цей звук ми вивчили дещо пізніше. Раніше я багато чула про це і читала у книжках, але лише зараз можу сказати із власного досвіду: так, до сирен, віддалених вибухів і стрілянини швидко звикаєш. Передусім тому, що швидко вчишся розпізнавати – ось це щойно було досить далеко від мене, все нормально. Спочатку, лиш почувши звіддаля сирену, ти схоплюєшся на рівні ноги, хапаєш наплічник, який завжди стоїть тепер біля входу, і біжиш в укриття. Перший тиждень  чи не по пів ночі проводили у цих укриттях, а чимало людей прямо там і ночували (у багатоквартирних будинках це найчастіше просто підвали). Згодом багато хто просто перебрався спати у коридори та ванни – готовий, утім, все одно бігти вниз, якщо вибухи стануть ближчими та гучнішими. Ми вирішили, що замість схоплюватися від кожного звуку краще просто спати по черзі, і так тепер і ділимо ночі: спершу сплю (найчастіше) я, а хлопець залишається на кухні і будить мене, якщо вмикається сирена; потім міняємося. Я зазвичай до кінця дня почуваюся настільки виснаженою, що навіть не чую сирен, коли засинаю. Усе це має, звісно, ще й психологічний ефект: після кількох днів постійної тривоги та біганини тебе охоплює апатія, і в мене була ніч, коли якби мене не витягали з ліжка – я би махнула рукою на ті сирени і навіть не вставала би. Зате я вже встигла звикнути до прокидань о 5 ранку, коли настає моя черга не спати: я сиджу на кухні, п’ю каву і спостерігаю, як поволі світає за вікном. Якщо пощастить, то без сирен.

Війна – це завжди якесь сюрреалістичне зіткнення різних світів. У якийсь із днів (зараз усі вони зливаються в одне, але здається, що це було ще у перший тиждень великої війни) наші сусіди вирішили виїхати. Ми допомагали їм відносити речі до машини, яка через великий затор перед блокпостом на в’їзді до Києва опинилася, по суті, за межами міста. Перед самим блокпостом бійці територіальної оборони якраз затримали диверсанта: ми встигли побачити автівку із розкрученим бампером, почути як хтось кричить комусь, щоби принесли бинти, а тоді один із бійців гукнув нам, щоби ми перебігали цей відрізок шляху бігом, і все швидко лишилося позаду. Натомість через приблизно кілометр була відчинена заправка і – найбільший сюрприз того дня – там продавали каву. Уперше від початку війни ми випили кави у паперових стаканчиках – таких, як у кав’ярні, їх навіть дивно було тримати у руках.

Відтак сусіди поїхали і віддали нам ключі від своєї квартири: наглядати, поливати квіти й користуватися за потреби. У них більше місця в коридорі, і ми перейшли спати туди ж, стягнувши з ліжка на підлогу матрац. Власники квартири спершу наполегливо кликали перебратися з ними під Київ, у великий приватний будинок, але зрештою майже вся сім’я і звідти виїхала до Угорщини (дружина з дітьми; чоловік залишився).

З іще одними сусідами ми познайомилися у підвалі: мати, батько та син-підліток, з ними завжди було весело жартувати про те, як росіяни відгрібають від українських військових, та обговорювати їхні втрати. Одного вечора, коли у Києві почали з’являтися диверсанти, голова цього сімейства прийшов з величезною залізною палкою – шматком арматури – і вручив нам:

– Це щоб оборонятися, на випадок чого.

Як виявилося, сам він на волонтерських засадах допомагає з логістикою київським продуктовим магазинам, у яких раптово порушилися всі ланцюги поставок. Його дружина допитувалася, чи всього у нас вистачає, і кликала до себе додому «взяти макарончиків і круп»; їхній син жартував, що мама просто відкриє скоро ще один магазин прямо у них у квартирі.

***

Радіо, на якому я працюю, уперше опинилося поза студією та практично без нормального обладнання. Уже на другий день вторгнення ми почали налагоджувати віддалене ведення ефірів: оскільки вся команда тепер розкидана по різних містах, увесь процес координується у чатах, ведуться програми з однієї локації, виходять в ефір «фізично» –з іншої. Випуски новин, які я колись читала за професійним мікрофоном у студії перед комп’ютером, я тепер пишу на колінах у квартирі (бувало, що й поміж повітряними тривогами), один раз писала у під’їзді (під час повітряної тривоги), начитую – на диктофон на телефоні (звук кепський, але вся апаратура залишилася на Хрещатику). Один раз був навіть випадок, що сирени завили якраз коли я намагалася рівним голосом привітатися зі слухачами – довелося швидко передавати комусь текст на начитку і спускатися в підвал. Усе це доводиться робити поміж нескінченними переписками, дзвінками, перемовинами щодо закупівлі закордоном бронежилетів, аптечок, касок – зараз кожен на волонтерських засадах допомагає як може, я зайнялася підмогою територіальній обороні, в одному з підрозділів якої зараз воює мій друг. Його я теж не бачила з початку великої війни – його підрозділ знаходиться у іншому районі Києва. Але днями, коли мені вдалося роздобути для них квадрокоптер, ми згадали раптом про мою нову книгу для дітей, яка мала би вийти якраз цими днями – вона розповідає про війну на Донбасі,одним із головних героїв є безпілотник на ім’я Ел. Ми з другом жартували, що тепер Елом можна назвати їхній коптер із тероборони. Зараз я думаю, чи є сенс узагалі цю книгу видавати після нашої перемоги над росіянами, адже війна тепер охопила всю країну?

***

Чим довше живеш в умовах війни, тим більше тренується слух. У перші дні ранками я підскакувала від звуку води, що закипає, чи кулера у ноутбуці; зараз ми спокійно продовжуємо працювати під віддалену артилерію, схожу на грім (повітряної тривоги у ці хвилини нема, а гримить далеко – це йдуть бої навколо Києва), а гуркіт протиповітряної оборони викликає приємні думки про чергову знищену техніку окупантів. У перші дні я ловила себе на відчутті химерного подиву, коли випадково натикалася на якісь, як я їх собі називаю, листівки із мирного життя: знайдена в кишені картка у кав’ярні, автоматичне смс від ювелірного (!!) магазину. Є така заїжджена фраза про те, що життя розділилося на «до і після» – вона теж, як виявилося, правдива; я помітила лише, що і «до», і «після» втрачають часові межі і стають якимись безкінечними: ти не можеш точно сказати, скільки триває кожне із них. Може, чи не єдиними якорями у цьому морі часу лишаються щоденні переписки зі знайомими і друзями – «привіт, як минула ніч, чи у всіх усе нормально».

Поділитися: