Петро Андрусечко ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №14, 2020-03-29

У березні цього року «Видавництво Старого Лева» видало книгу «Загублений острів. Книга репортажів з окупованого Криму». Її авторка – журналістка Наталія Гуменюк. Саме такої публікації мені дуже не вистачало. Видається дивним, що до цього часу не вийшло жодної роботи, яка б у репортерській формі розповідала не лише про події березня 2014 року, але й описала Крим після анексії. Адже Крим – це здається трохи забута історія.

Кінець лютого 2014 року – період, сповнений драматизму в Україні. На Майдані Беркут розганяє протестувальників, унаслідок чого багато людей гинуть. Проте владу це не рятує і президент Віктор Янукович тікає до Росії. В той момент, коли телеканали усього світу показують драматичні події в Києві, у Криму дуже неспокійно. Але в Україні ніхто навіть не припускає, що у кабінетах керівництва сусідньої держави приймається рішення скористатись моментом і забрати півострів.

Ситуація змінилась діаметральним чином, коли озброєні люди зайняли будинки парламенту і уряду Автономної Республіки Крим. Нова влада в Києві побоювалась агресії також в інших регіонах. Росія мобілізувала значні сили вздовж українських кордонів, протиставити їм було практично нічого; з боку Заходу можна було розраховувати лише на слова підтримки і засудження агресії.

Російські солдати заблокували усі військові бази. Спочатку Кремль рішуче заперечував, що так звані «зелені чоловічки» (солдати без розпізнавальних знаків) належать до його армії. Лише у квітні 2014 року Путін визнав, що російські сили брали участь в анексії Криму, вони мали «забезпечити виконання волі жителів півострова».

Росія діяла дуже швидко. 16 березня відбувся референдум, в якому – за даними кремлівської влади – взяли участь 83,1% жителів з понад двохмільйонного Криму. Навіть  96,77% ніби висловились за приєднання Криму до Росії. Захід визнав референдум нелегальним, оскільки він проводився під дулами автоматів.

18 березня Владімір Путін разом з проросійськими лідерами з Криму підписав у Кремлі акт приєднання до Російської Федерації. Українські солдати залишили Крим. Виїхали також кілька десятків тисяч кримчан, побоюючись репресій. Ці побоювання виявились небезпідставними.

Забута історія

З часу анексії Криму минуло шість років. Незважаючи на те, що події 2014 року стали шоком не тільки для України, сьогодні про «загублений півострів» нечасто згадують поза межами самої України. Туди рідко приїжджають закордонні журналісти, адже там проблематично і важко працювати. Це може бути небезпечним. З іншого боку, війни там немає.

Зрештою і в самій Україні Крим зник з перших шпальт. Подекуди кримська тема повертається, коли щось трапиться. Наприклад, арештують чергових кримських татар, але ця інформація живе недовго в інформаційному просторі. Нечасто приїжджають в Крим і українські журналісти – для них це великий ризик. Хоча були такі, хто прийняв цей виклик. Серед них – Наталія Гуменюк, яка регулярно відвідувала Крим з моменту анексії. Саме вона – авторка книжки, яка нещодавно вийшла у «Видавництві Старого Лева».

У вступі репортерка  власне піднімає тему забутих конфліктів – подій, які приголомшили світ, але пізніше перетворились на призабуті, і навіть дещо невигідні конфлікти.

«— А навіщо ти пишеш цю книжку? — запитує мене іноземна журналістка.»

Так звучить перше речення у вступі авторки. Коли у 2014 році тривала анексія, на місці подій працювали журналісти з усього світу. А тепер, як пише авторка, вона часто чує під час різного роду конференцій та зустрічей за кордоном:

«Крим… — це питання таки доведеться трошки відкласти». Йдеться ж не про гарячі бої, що їх треба негайно припинити, не про масові тортури, катування, арешти десятків тисяч людей. А отже, — «це все в Криму не дуже смертельно», і тому може почекати.

На думку Наталії Гуменюк, у цих висловлюваннях помітне певне безсилля. Те, що в цій ситуації нічого не можна вдіяти. Але на її погляд, це не зовсім правда. І у навіть такій, здавалось би, безнадійній ситуації, залишається поле для маневрів. І без сумніву таке поле актуальне для журналістів.

«Цю книжку я пишу, аби люди, які упродовж кількох останніх років не були, не жили в анексованому Криму, змогли хоча б трохи відчути, як воно. І додає… Але як воно — бути людиною, що, на перший погляд, просто опинилася в окупації? – пише у вступі авторка і додає: –  Мені випало спостерігати за тим, що відбувається у Криму вже понад п’ять років, побачити, що змінювалося, а що застигло, і чому біль не стих. Тож маю і другу відповідь, навіщо вирішила написати цю книгу — якщо мені вдалося зустріти цих людей, а вони розповіли мені свої історії, то я просто не маю права лишити їх тільки собі».

Шок

Це – назва першого розділу книги, який покликаний нагадати читачеві, що саме відбувалось під час анексії. Кращої назви, мабуть, і не придумати, адже це дійсно був шок. Ми, журналісти, були в шоці, коли їхали на півострів у відповідь на інформацію про «зелених чоловічків». Ми були в шоці, коли бачили там російських військових, які робили вигляд, що їх там немає. Ми були шоковані, коли побачили, що в Європі ХХІ століття одна країна відбирає територію в іншої. В шоці, зрештою, були не тільки ми. Це була також недовіра, адже багато хто застерігав перед подібним сценарієм, особливо після грузинсько-російської війни 2008 року. Проте одна справа – брати до уваги подібну загрозу і писати про неї, а інша – на власні очі бачити реалізований сценарій.

– Анексія була тим, що у людей відразу відібрали свободу, та ще й в такий безпрецедентний в історії спосіб, – говорить сама авторка.

І авторка власне показує, що відбувалось у березні 2014 року в ході так званого референдуму, а насамперед –  реакцію героїв книжки. Саме крізь призму їх слів та розповідей ми маємо можливість побачити зміни, які відбуваються на півострові.

Наталія Гуменюк веде розмови з кримськими татарами, які чи не найкраще розуміють, що відбувається. Зустрічається з українськими військовими, які мають відчуття, що їх кинули. Але також показує настрої, що панують серед тих, хто радіє і підтримує анексію.

Не забувати

Після анексії Криму і так званого референдуму, зацікавлення більшості журналістів перемістилось більше в напрямку іншого регіону України. На Донбасі ставало все неспокійніше, а незабаром схід України охопила війна. Наталія Гуменюк одна з небагатьох повернулась у Крим після референдуму.

– Дуже швидко почалась війна і багато журналістів поїхали на Донбас, і очевидно увага була прикута до подій там. І навіть здається, що самі кримчани тоді вважали, що власне там відбувається щось важливе. Мені хотілось повернутись швидше, проте лише у травні 2014 року вдалось приїхати у Крим. Тоді мені говорили на півострові: «Ми розуміємо, зачекаємо, потерпимо» – пояснює журналістка.

У своїх розповідях  Наталія говорить, що в Криму важко працювати після анексії, про те, що російська влада не впускає  журналістів,аби покарати їх. Не так давно журналістові Радіо Свобода, який останні роки працює в Криму, заборонили в’їзд до Росії, а відтак – і в Крим, на тридцять років, тобто, до 2054 року.

– Є багато спогадів про березень 2014 року, але бракує розуміння, що відбувається там тепер– вказує Гуменюк.

Чимало героїв книги авторка зустріла ще у березні 2014 року. Але Наталія вирішила залишитись з ними, слідкувати, які саме зміни відбулись в їх житті і також в Криму. Наприклад, як кримські бізнесмени змушені були зайнятись чимось абсолютно іншим, оскільки раніше їх бізнес цілковито залежав від співпраці з іноземними партнерами, а вона припинилась одночасно із західними санкціями проти Росії. Такі історії радикальних змін в житті героїв, на думку, авторки, найкращим чином ілюструють так звану тиху анексію, адже Росія намагається показати, що нічого страшного для мешканців не відбулось, а значить, немає що описувати і про що вести мову.

На думку Наталії Гуменюк, важливо було повернутись і показати, що сталось пізніше з військовими, яких вона зустріла у березні 2014 року.

Журналістка не уникала розмов з тими, хто допомагав здійснити російську анексію в Криму. Наприклад, з членами відомого мотоклубу «Нічні Вовки», з якими вона зустрілась у Севастополі в п’яту річницю анексії півострова. Вони допомагали російській армії в операції у Криму.

Страх, біль, відвага, розчарування, але також і надія

Як говорить авторка, страх з’явився в Криму одразу після анексії. З цієї точки зору історія з Кримом універсальна для всього світу. У березні 2014 року ще відбувався український мітинг, а в неділю пройшов так званий референдум і люди змінювались дуже швидко. В суботу ще запрошували до себе додому, але в неділю вже боялись.

– Росія використовує теж певні страхи, пов’язані з радикальним ісламом. Але ми ж знаємо, що в Криму не було жодного теракту. Навпаки, ми маємо приклад Мустафи Джемілєва – духовного лідера кримських татар, який став апологетом спротиву без насилля, джерело якого – погляди Ганді. Це – основа дій кримськотатарського народу. Але в Криму стараються прищепити ідею про іслам як щось радикальне. Звідти – понад 80 випадків репресій релігійних кримських татар, звинувачених в екстремізмі та тероризмі –  каже Наталія Гуменюк.

Авторка розмовляє з родинами кримських татар, звинувачених в тероризмі. Вона зустрічалась з українськими активістами і матерями тих, хто отримав в Росії багаторічні вироки – Олегом Сенцовим і Олександром Кольченком.

Наталія Гуменюк – чи не єдина журналістка, яка потрапила у Керч в жовтні 2018 року одразу після того, як учень місцевого коледжу застрелив 20 своїх одногрупників. Як пише журналістка, вона не могла навіть уявити, щоб найбільшу трагедію в Криму останніх років не висвітлював жоден журналіст з материка.

Книжка Наталії Гуменюк завершується обміном полонених у вересні 2019 р., коли звільнили, між іншим, Сенцова та Кольченка, а також українських моряків. Але Наталія підкреслює, що обмін дав їм свободу, але вони не можуть повернутись додому – до Криму.

Крізь призму історій реальних людей ця книга показує універсальність війни, як раніше на Балканах. Адже, спираючись на якісь історичні передумови, інструмент анексії можна використати будь-де в світі. Ця книжка вийшла російською мовою, адже Наталія вважає, що вона повинна потрапити в руки читачів у самій Росії та інших країнах, щоб показати справжні події в Криму.

– В українській мові ми маємо слова втрачений та загублений. Втрачений – це надовго, можливо навіть несвідомо. Загубитись можна було в тій навалі жаху, яку пережила Україна в березні 2014 року під час Майдану. Але те, що загублене – простіше відшукати і повернути, аніж втрачене –  підкреслює авторка.

Окрім цитат, в тексті використані фрагменти висловлювань Наталії Гуменюк під час розмови про її книгу, яку ми провели на Форумі «Час Криму» у Києві під кінець лютого.

Поділитися: