Юрій Гаврилюк ■ ЛЕМКІВСКА СТОРІНКА ■ №29, 2019-07-21

«На Лемковині, в ріднім краю»

Здавалося б – де Підляшшя, а де Лемківщина? Відстань і справді чимала, адже з підляського Більська над річкою Біла до лемківської Білцареви та інших сіл над цією річкою (притокою Дунайця) – понад півтисячі кілометрів. Ця відстань не була нездоланною навіть у минулі віки, адже це, до прикладу, не завадило Теодозієві Вислоцькому (1738-1801), уродженцеві «околиць Нового Санча» (отже, найімовірніше – Лабової), стати архімандритом монастиря у Супраслі під Білостоком, а відтак – і першим єпископом Супраської єпархії, яка охоплювала частину Підляшшя (з Дорогичином і Більськом) і якою 1795 року заволоділа Пруссія. Можна ще пожартувати, що обидва «витягнуті» далеко на захід регіони були своєрідними «рогами» або «обіймами», якими наші предки-русини на півдні просунулися аж під стару столицю Польщі, Краків, а на півночі – під Варшаву.

У наш час умови для мандрів та встановлення зв’язків набагато кращі, отже, ансамбль «Полонина» з українського ліцею ім. Богдана-Ігоря Антонича у Лігниці, заснований лемком з Фьоринки Михайлом Дудою, легко знайшов собі дорогу на Підляшшя. У травні 1983 року молоді лігничани взяли участь в одному з перших фестивалів церковної музики в Гайнівці, заспівали також на Горі Грабарці перед учасниками злету православної молоді. Не зайве згадати й про те, що під час товариських зустрічей та запалення вогнищ, які влаштовувала тоді підляська молодь, особливо популярними були лемківські пісні з туристичного співника «Там на Лемковині помедже горами», який 1981 року випустив «Лех Лях», тобто поляк Лех Конопніцький (найбільше учасники зустрічей любили «За поляном чорна роля» та «Кед мі пришля карта»).

Незабаром, в останні дні липня, молоді лемки з Нижньої Сілезії та підляшани зустрілися вже на Лемківщині, у Гладишові, де проходив табір молодіжного братства. Після мандрів околицею, частково краєзнавчих, а частково робочих (впорядкування цвинтарів у Чорному і Смереківці), учасники табору приєдналися до першої «Лемківської ватри».

Захід, формально названий «творчими пленерними майстернями ансамблю “Лемковина”», пройшов 12-14 серпня 1983 року (п’ятниця-субота) на галявині неподалік села Чарна. Там слухали пісні «Лемковини», з яких найкраще запам’яталася мажорна «На Лемковині, в ріднім краю». Слухачі трохи співали й самі, а двоє гладишівських «таборитів» створили навіть певний творчий проект – приєдналися до змагань на конкурсах співу та малих літературних форм. Відтак музично обдарована вроцлавська лемкиня Ніна Ванько отримала відзнаку «за власний, тематично пов’язаний з “Ватрою” текст пісні», а автор цих рядків, підляський літератор-початківець, – третє місце за вірш «Гори Лемковини».

Як історик можу підсумувати, що «Лемковина» і «Ватра» разом із музеєм у Зиндранові стали увінчанням праці гурту-покоління, яке «тримало лемківську справу» у 1950-х-1980-х роках. На «Ватрі» ми з ними могли зустрітися віч-на-віч, адже кожен виконував тут якесь творче, просвітницьке або організаційне завдання. Почну цей перелік від найстарших учасників, нині, на жаль, вже покійних – письменника, автора «Смаку долі» Семана Мадзеляна (він розпалював ватру-вогнище, а ватру-зустріч описав у літературному репортажі «Гостина») та засновника зиндранівського музею, неперевершеного співака, умільця, що виготовляв для «Лемковини» народний одяг, – Федора Ґоча. Їхні молодші товариші лемківської долі – це етнограф Павло Стефанівський (він захоплююче розповідав про лемківське «давнє колишнє»), Ярослав Троханівський (диригував «Лемковиною» і заслужено отримав від ватрян звання Лемка Року), а також його брат Петро Троханівський (поетичний псевдонім – Петро Мурянка) – він читав свої вірші та заохочував учасників зустрічі, зокрема молодь, до читання «Нашого слова». До речі, Ярославова дружина Стефанція у літературному конкурсі отримала друге місце, а у конкурсі малювання мистецький талант проявила їхня 12-літня Лідія, у майбутньому – випускниця єдиної у Польщі іконографічної школи в Більську-Підляському (там вчився також її молодший брат Мирослав Троханівський, який потрапив навіть до кола авторів підляського журналу «Над Бугом і Нарвою»). Ось творча «династія»!

Не можна не згадати ще одного поета, тоді навіть не тридцятирічного, Володислава Грабана, адже саме він у 1982 році сказав «зорганізуйме злет лемківской молодежы». Володислав у «Лемковині» не співав, але з розмови про «недавне колишнє» Лемківщини, проведеної два роки тому, випливає, що він відіграв важливу, хоч і непомітну ззовні роль в організації «Ватри». Як працівник міського уряду в Криниці, він добре знав нюанси тодішньої бюрократії. Тож, попри те, що «Лемковина» не мала жодної юридичної реєстрації, йому вдалося – трохи хитруючи, трохи ризикуючи – легалізувати багатолюдний публічний захід у відповідньому відділенні воєводського управління в Новому Санчі, а також у ґмінному управлінні в Усці, хоч там і ставили різні запитання, у тому числі й насмішкуваті на кшталт «A co wy tam, rakietę będziecie odpalać?» («А ви там що, ракету запускатимете?»).

Під час заходу могло трапитися і щось серйозніше, ніж придуркуваті жарти, тому, щоб уникнути можливих чвар з новими мешканцями старих лемківських хиж, місце для проведення «Ватри» вибрали якомога більш нейтральне – розташоване поміж Чарною та Устям кемпінгове поле надлісництва (більшої структури, до якої входять лісництва). Тому, хоч доїзд сюди непоганий, адже саме через Устя веде дорога до курортної Висови, умови проживання були великою мірою «дико-романтичні», їх не можна порівняти з сьогоднішнім облаштованим полем у Ждині. Та й більшість ватрян, зокрема молодь, прибувала не машинами, а пішки. Звісно, з огляду на піонерський характер події, не було їх багато – «літописець ватри» порахував, що у 46 шатрах поселилось 314 людей з 87 міст і сіл усієї Польщі; окрім них, було ще 457 «перехідних гостей» (потім деякий час кількість ватрян з року в рік подвоювалося, сягнувши максимально майже 10 тисяч). Отже, хоча інколи було гамірно, але все ж таки затишно, і навіть інтимно, а ватра, яка палала 61 годину і 49 хвилин та «зжерла» за цей час 6 кубометрів дров, справді була вогнищем-центром, біля якого розмовляли, співали, читали поезію, і навіть, хоча це вже може здатися святотатством, підсмажували ковбаски. Та й «Лемковина» співала тут не на «сценічних дошках», але, цитуючи Семана Мадзеляна, «на найбільшій естраді, бо на рідній землі в сценериі зелених смереків і синіх гір».

Від того часу, коли на чарнянському полі сиділи ми при живому вогні, незабаром мине чотири десятиріччя. За ці роки багато що змінилося, та все ж для підляшан Лемківщина/Лемковина й надалі асоціюється з країною ватри, біля якої можна сісти та погріти тіло, змочене частим тут дощем, а душу звеселити піснею та дружньою бесідою.

Фото автора статті

Поділитися: