Ігор Ісаєв ■ ПОГЛЯДИ ■ №33, 2019-08-18

У середині літа найбільш впливовий польський тижневик, «Polityka», помістив на першу шпальту матеріал: «Ви, поляки. Сповідь української офіціантки з Узбережжя». Цей матеріал я опублікував на своєму блозі із розлогими цитатами Оксани (таке ім’я їй надала редакція). Дискусія польських читачів про Оксану виявилася не менш цікавою, ніж саме інтерв’ю.

З Оксаною, 48-річною громадянкою України, яка від 2015 року щосезона працює в готелях на польському Балтійському морі, розмовляє журналістка Кристина Зданович, найімовірніше відпочиваючи в одному з готелів. З інтерв’ю видно, що жінки довіряють одна одній. Оксана просить не називати її правдивих даних: бо «якщо менеджери мене побачать в мас-медіа, я ніде в Польщі не знайду роботу». «Я довго думала, – додає Оксана, – чи взагалі з тобою говорити. Проте я пересилила себе, бо хочу, щоб ті [поляки], хто збирається відпочивати в готелях, як той, у якому я працюю, прочитали це інтерв’ю і по-іншому подивилися на українців».

Моя освіта – не важлива. Я українка, а тому я предмет

Оксана, попри те, що володіє кількома мовами, має дві вищі освіти – закінчила історію в Київському університеті та польську філологію у Львівському – виконує найпростішу роботу в готелі. І при цьому – спостерігає за відвідувачами. «Мені подобається стояти біля плити [під час сніданку в готелі], це найкраще соціологічне спостереження за польськими гістьми, – зізнається вона. – У цей час ми маємо найближчий контакт з поляками. Гість підходить, просить омлет чи яєчню і три-чотири хвилини ми знаходимось на відстані метра один від одного. За цей час я багато дізнаюся про людину, яка стоїть навпроти».

Оксана вказує, що жінки нерідко ставляться до обслуговуючих «як до повітря», лише деякі з них вітаються. «Але якщо [дитина] зіткнеться з українською офіціанткою, підійдуть і накричать на неї: бо як же вона не наважилася не помітити дитину? Діти говорять нам „ти”, вони вимогливі і дуже грубі. Певно, дізнаються від батьків, що ми лише українці, якими не потрібно надто перейматися».

Водночас по-іншому, як твердить Оксана, до українського персоналу ставляться чоловіки, які «шукають контакту з нами». «Майже щодня я чую натяки на секс, молодших дівчат аж переслідують, щоб дали номер телефону. Сідають за стіл із сім’ями, а коли дружина іде до туалету, вимагають від українок телефон», – зізнається вона.

Оксана чітко вказує, що хоче повернутися додому попри те, що в Польщі вищі заробітки. Говорить це досить відверто і брутально: «Ми приїхали до Польщі не з любові до вас чи через прекрасні краєвиди. Ми приїхали заробити гроші. І все».

«Багатий поляк чи українець, – підсумовує Оксана, – одягнений так само, як німець чи француз, має таку саму машину на стоянці. Тільки різницю можна побачити в його поведінці. Для Заходу повага до офіціантів та прибиральниць природна. Я ніколи не чула від німців: „Коли ти закінчиш роботу, бо я хочу тебе трахнути?”. „Наші”, бо в мене тече і польська, і українська кров, говорять таке без сорому. І неважливо, що в мене дві вищі освіти, що я прочитала тисячі книг у своєму житті, а мої діти з відзнакою захищають дипломи в кращих київських університетах. Для багатьох я лише українка, який працює в готелі, а отже щось гірше, без гідності, якийсь предмет».

Сором і невміння побачити причину

Жорсткі формулювання з вуст офіціантки з України викликали дискусію серед польських читачів мого блога в Інтернеті. Охоплення дискусії, котру я розпочав на своїй платформі, виявилося більшим від тиражу самого тижневика «Polityka»: так, що через кілька днів мені подзвонила редакція і запитала, чи можуть зробити огляд цієї дискусії.

Чимало поляків і польок (останніх більше) писало мені, що їм огидно і соромно було читати такі речі про своїх співвітчизників. Особливо читачів вразив «сексуальний» бік історії – Оксана детально і досить переконливо розповідає про пропозиції і залицяння польських чоловіків, попри навіть присутність дружин неподалік.

Якщо учасники дискусії загалом погоджувалися із жахом ситуації Оксани, то аналіз причин був досить кульгавим – чимало людей ствердило, що українське походження не має значення, адже «до офіціанток та прибиральниць у Польщі погане ставлення незалежно від національності».

Це насправді дуже поширений у Польщі софізм, який спричиняє те, що справжнє коріння ставлення до Оксани і сотень тисяч інших мігрантів у Польщі не ідентифікується, а тому це ставлення погіршується з дня на день. Оксана сама прямо твердить у підсумку інтерв’ю (іще раз повторю): «Для багатьох я лише українка, який працює в готелі, а отже щось гірше, без гідності, якийсь предмет», у кількох місцях вона прямо це підкреслює і досить переконливо аргументує – якщо діти ставляться до нас погано, значить вони почули від батьків, що так можуть робити.

Оксана не зустрілася з дискримінацією через те, що вона офіціантка. Це лише привід – соціально незахищена професія відкрила, увиразнила погане ставлення до неї через національне походження і через стать. Останнє має значення – я не від сьогодні звертаю увагу, що до мене як чоловіка з України ставляться краще (прикордонники, чиновники, співпрацівники), ніж до жінок з України. Запитайте про це своїх знайомих громадянок України, які працюють на добрих і високооплачуваних професіях у Польщі: більшість розповість про невідповідні сексуальні пропозиції, які почули від польських чоловіків – у стилі, не в кращому від української офіціантки. Більшість також скаже, що сексуальна пропозиція була пов’язана з походженням. У цьому сенсі польські чоловіки ставляться до українок так само, як чоловіки в ісламських країнах ставляться до жінок з Європи – вони вважають їх «легшою здобиччю», ніж жінок із власного подвір’я.

Наш спільний головний біль

Попри це, варто пам’ятати, що мігранти й мігрантки з України не привезли до Польщі нових проблем для поляків. Грубість, жорстоке поводження з жінками, хамське ставлення до працівників, свавілля чиновників та держави – усе це було і до 2015 року, тобто до початку масової міграції з України, і жертвами цих процесів ставали поляки й польки.

На мігрантів усі ці біди вилилися куди виразніше, оскільки вони є найменш захищеною групою суспільства. Але це ті самі біди, яких зазнають поляки – і це не означає, що національність тут не має значення: проблеми є для нас спільні, тільки у випадку меншин національність стає каталізатором. У випадку українців стереотипи в Польщі діють краще, ніж із ким-небудь іншим: завдяки російській пропаганді, урядовій нагонці та історичним проблемам наша спільнота знаходиться вже серед тих, кого поляки сприймають найгірше, поряд із вихідцями з ісламських та африканських держав.

Сто років тому західноєвропейські підприємці, котрі будували фабрики в Донбасі, називали південь України «білим Конґо» – попри те, що українці були цілком європейським народом із європейською культурою, фабриканти з підтримкою царського уряду заводили людей у злидні, використовуючи час змін в бік індустріалізації. Це не українські селяни були винні в доведенні себе до звірячого стану – цей «рай» запровадили західноєвропейські колоністи, про що є не одна згадка в класиці української літератури.

Сьогодні наша громада в Польщі – чи то меншина, чи мігранти – на наших очах стає «Білим Конґо». Нам уже приписана історична дикість, сьогочасна злиденність, майбутня безперспективність. Тому суспільство воліє чітко відділити себе від наших проблем, як і на півдні України на поч. ХХ століття, не звертати увагу, що це – наш спільний головний біль. І він не мине тому, що українська офіціантка з Узбережжя просто повернеться в Україну.

Поділитися: