Юрій Гаврилюк ■ ПОДІЇ ■ №51, 2019-12-22

ІІІ Підляська українська наукова конференція

Коли щось відбувається вже третій раз, значить, це прийнялося і людям потрібне. Саме так сталося з Підляською українською науковою конференцією у Більську, яка вперше пройшла у 2017-му та була приурочена до 25-річчя заснування Союзу українців Підляшшя. Цьогорічна, третя конференція мала в назві також згадку про ювілей – «25-річчя відродження навчання української мови на Північному Підляшші у суспільно-культурному контексті». Невипадково відкриття наукового заходу у п’ятничний ранок 15 листопада відбулося у початковій школі № 4 у Більську, ажде саме тут у вересні 1994 року, за ініціативи Союзу українців Підляшшя, почалося навчання української мови.

Відкрили подію привітання доповідачів та гостей, зокрема директора школи Євгенія Галки, голови Підляського наукового інституту д-ра Григорія Купріяновича, представників органів, відповідальних за шкільництво (влади Більська та Підляської кураторії освіти в Білостоці). Наступними елементами урочистості у стінах школи стали мініконцерт та відкриті уроки. Перед присутніми виступила одна з груп українського ансамблю «Ранок», який народився 1995 року в учнівському колі, а потім всі подалися до шкільних кабінетів, щоб побачити показові уроки, які провели Єлизавета Томчук та Агнешка Гіза.

Навантаження наукової частини конференції, яка відбулася у міській бібліотеці, було великим, адже протягом 15-16 листопада прозвучало 46 доповідей і комюніке. Найбільш насиченим був перший день, коли у рамках трьох сесій – «Історія українського шкільництва на Підляшші», «Мовознавчі дослідження Підляшшя», «Історія та культура Підляшшя» – виступали переважно професійні історики та мовознавці (деякі доповіді були зачитані в суботу, адже не всі встигли прибути вчасно). «Зіркою» заходу став гість з Києва, професор Інституту української мови НАН України Павло Гриценко, який спробував показати широкий контекст мовного питання у нашому регіоні, назвавши свою доповідь «Українська мова Підляшшя в загальноукраїнській перспективі: моделі утвердження і віталізації».

В історично-освітньому блоці доповідей перш за все були обговорені такі теми, як: етнічний характер освіти на Підляшші до початку ХХ ст. (Юрій Гаврилюк), українське шкільництво, організоване у 1917-1919 рр.  на надбужанських теренах Союзом Визволення України, а потім владою Української Народної Республіки і Української держави (Марко Сирник, Роман Висоцький), спроби організування шкільництва у 1919-1924 рр. на терені, що увійшов до складу Люблінського воєводства, (Григорій Купріянович) та більш вдалі намагання в цій царині у межах Поліського воєводства (Віктор Місіюк з Берестя). До освітніх справ відносилися також виступи Марка Мартиновича, який дослідив історію школи в селі Даші (нещодавно він видав про це книжку) та Мирослава Степанюка і Ольги Купріянович, які обговорили освітні аспекти у діяльності громадських організацій, а саме Спілки «Спадщина Підляшшя» і Братства молоді православної Люблинсько-Холмської єпархії.

Підсумок з доповідей можна зробити такий. З одного боку, Підляшшя, зокрема його північна частина, – це територія, на якій найкраще збережена українська мова та елементи народної культури, дуже важливі з загальноукраїнської перспективи. З другого боку, загал місцевого населення практиктично весь час залишався без освіти, яка б підтримувала його етнічність. У давнину, хоч маємо інформацію про існування у XVI-XVII ст. братських шкіл (Берестя, Більськ, Володава), освіта була обмежена вузькими середовищами та великою мірою зводилася до засвоєння основ грамотності. У ХІХ-ХХ ст., коли шкільне навчання стало більш доступним, а згодом і обов’язковим, не було воно виявом автоафірмаційних та емансіпаційних прагнень місцевого населення.

Проте, за принципом «чия влада – цього й школа», слугувало реалізації асиміляційних стремлінь державної влади – спочатку імперської російської, потім польської, радянської і знов польської. Отже, навчання відбувалося російською або польською мовою, до того ж з таким ще курйозом, як додаткове навчання білоруської мови, нібито рідної для україномовних дітей. Хоча зараз вже переважно польськомовних, адже саме чужомовне навчання було однією зі спонук для батьків, аби у спілкуванні з власними дітьми відмовлятися від рідної мови – «щоб їм у школі було легше». В цій ситуації навчання українською мовою на території історичної «княжої Берестейщини» (Середнього Побужжя) – це лише короткі епізоди. А наслідок такий, що при 100-процентному охопленні освітою україномовного населення, залишалося воно у стані поголовної безграмотності, адже важко назвати грамотною людиною, яка неспроможна писати і читати рідною мовою.

Перша з двох суботніх сесій – «25 років навчання української мови на Північному Підляшші (1994-2014)» – була присвячена боротьбі з наслідками ситуації, що склалася поміж 80-ми роками ХІХ ст., коли у підляських селах вперше почали засновувати народні школи, та 40-ми роками ХХ ст., коли сформувалася шкільна модель на теренах проживання україно- та білоруськомовного православного населення у тодішньому Білостоцькому воєводстві.  Був це великою мірою «живий журнал», адже роль доповідачів взяли на себе учасники процесу – діячі Союзу українців Підляшшя, які ініціювали навчання та залагоджували необхідні формальності, «ходили за справою», часто в дослівному сенсі слова, збираючи по домівках підписи батьків (Іван Киризюк, Євген і Марія Рижики, Славомир Савчук).

Виступили також: Рената Малецька з Підляської кураторії, бургомістр Більська Ярослав Боровський, директори школи у Більську (Ірина Зинкевич, Євгенія Галка), вчителі української мови у Більську, Черемсі та Білостоці (Єлизвета Томчук, Ірина Вишенко, Агнешка Гіза, Людмила Лабович, Олександра Іванюк і Кароліна Хмур, яка зараз також є консультанткою-методисткою з навчання української мови у Підляському воєводстві), а був ще й виступ колишнього учня (Лука Чижевський). Візуально події цих 25 років відображала виставка фотографій, яку підготувала Кароліна Хмур.

Вже традиційно остання сесія була менш зосереджена на справах суто підляських, але, згідно назви «Досвід навчання рідної мови у культурному, юридичному та громадському аспектах», також торкалася нацменшинної освіти, причому різними мовами та на різних континетах. Альвідас Нєвуліс, директор ліцею в Пунську, розповів про шкільні справи литовської громади в північному регіоні Підляського воєводства (ґміни Пунськ і Сейни), а Ірина Путко-Корбабич з Торонто розказала про мовну політику Канади у сфері освіти на прикладі української мови. Про навчання українській мові у Польщі говорили Марко Сирник та Анна Смолинчак-Багінська (консультантка-методистка з української мови в Підкарпатському і Люблінському воєводствах). Останньою виступила професорка Дорота Місіюк, викладачка університету у Білостоці, з темою, на перший погляд, дуже теоретичною, «Транскультурність як педагогічний виклик та комунікаційна компетенція», але все ж таки дуже практичною. За її словами, суспільні зміни зараз настільки швидкі, що для ефективного навчання сьогоднішніх дітей треба вміти пристосуватися до їхнього інакшого розуміння дійсності.

Окрім центрального русла тем конференції, пов’язаних з освітою, були й інші доповіді, що торкались перш за все мовознавства, адже до Більська прибули численні представники філологічного середовища Любліна – професори Михайло Саєвич, Фелікс Чижевський, Любов Фроляк та молода дослідниця Анна Микицюк, яка зацікавилася мікротопонімами свого рідного Білопідляського повіту. Про мікротпоміним Холмщини і Підляшшя говорила Оксана Кузмич з Рівного, а колишній вчитель Іван Лобузінський представив свою карту місцевих назв у селі Кленики (Гайнівський повіт). Про окремі моменти в історії своїх рідних сіл у Гайнівському повіті говорили професори Василь Крупич (Добривода), Юрій Плева (Курашево), а професор Олександр Кирилюк розповів про роль льону у побуті та культурі підляських селян. Про діяльність Львівського товариства «Холмщина» з метою утримання зв’зяків з рідним регіоном поінформувала його голова Ірина Гринь. Голова Товариства «Загороддя» (назва походить від субрегіону в етнічно українській частині Берестейської області) Віктор Кохнович з Мінська говорив про шляхетську землевласність на Підляшші. Треба згадати також підготовлений Івоною Бєлєцькою-Влодзіміров відеоматеріал із записом вражень двох студенток польської філології з України, які перебували на річному стажуванні у Гайнівці, але не зуміли збагнути, куди вони насправді потрапили.

Цього року була ще й «конференційна неділя», адже огранізатори вирішили, що учасникам, які прибувають з інших регіонів чи взагалі з-за кордону, варто показати трохи Підляшшя. Ця перша мандрівка пролягла, зокрема, через Гриневичі-Великі – рідне село історика та юриста, викладача університетів у Харкові і Києві Ігнатія Даниловича, Гацьки – село зі слов’янським городищем VI ст., міні-музей підляського села поміж с. Ступники і Козлики над р. Нарвою. А закічилася подорож у с. Кленики, де у 1909 році був заснований сільський колектив, що грав п’єсу Івана Карпенка-Карого «Розумний і дурень». Саме з цієї нагоди самодіяльний театральний колектив з селища Зоря б. Рівного показав учасникам конференції та мешканцям села одну з п’єс цього класика українського театру.

*сuius regio, eius religio – «чия влада, того і віра»

Фото автора статті

Поділитися: