Олена Гуменюк ■ ІСТОРІЯ ■ №24, 2019-06-16

Еротизмом просякнута творчість Наталії Лівицької-Холодної – представниці поетичної «празької школи». Народившись 15 червня 1902 р. на Черкащині, Наталя більшу частину свого 100-річного життя, провела за кордоном. Писати вірші почала ще в дитинстві. А світ побачили всього три її поетичні збірки. І цього вистачило, аби набути слави майстрині еротичної лірики.

Родина Лівицьких змушена була залишити Україну 1920 року. На той час батько – Андрій Лівицький – голова Уряду УНР, найближчий соратник Симона Петлюри та головний ініціатор Варшавської угоди (союзу Польщі та Директорії Української Народної Республіки), перебував у Варшаві. До нього і приїхала дружина та двоє дітей: Микола та Наталя.

Як пізніше запише Наталя у спогадах про вимушений виїзд та передчуття неминучого повернення: «Раннього літа 1920 р. ми перебували у Варшаві й жили у помешканні Дипломатичної місії УНР. Це помешкання було збірним пунктом для всіх, хто приїздив з якимись справами до батька чи Головного Отамана Симона Петлюри, від уряду чи з фронту. Ми тоді тільки прибули до Варшави з далекої Полтавщини, перебувши ту подорож частинно пішки, частинно кіньми й тільки невеличкі відтинки дороги потягом… З відчуттям «повернемось» ми почали своє життя на чужині, не передбачаючи, що воно триватиме тут аж до смерти. З цим передчуттям швидкого повернення ми купували собі тільки конечне. Завжди була думка: «А нащо воно, не повезеш же всього додому…»

Живучи між Тарновом і Варшавою, Наталя згадувала «романтику» останніх місяців перебування в Україні: боротьбу українських повстанців із військами Денікіна, бої на вулицях Переяслава, переможний крик «Слава Україні!». Молода дівчина не усвідомлювала іще всього трагізму ситуації, в якому опинились українські сили (Директорія та Армія УНР) на еміграції. Усвідомлення прийде згодом, коли стане зрозуміло, що «повернення» додому неможливе.

А поки було навчання в Карловому та Варшавському університетах, цікаві знайомства, захоплюючі зустрічі та кохання. Останнього вистачало в житті Наталки. Вона подобалась чоловікам, нею захоплювались та обожнювали. А вона легко фліртувала та залишалась вірною Холодному… Петру Холодному (молодшому) – своєму чоловіку.

З-поміж численних знайомств та легких захоплень, найбільш трагічного забарвлення набули відносини Лівицької та Маланюка. Почуття Євгена до Наталії були сповнені драматизму і вплинули на усю його творчість та особисте життя. «Він був страшенно закоханий, але я нічого до нього не почувала, – згадувала наприкінці життя в інтерв’ю поетові Богданові Бойчуку з Нью-Йоркської групи. – Я була дурна, думала, що з поетами можна приятелювати… Він передусім був старший за мене, був уже знаний поет, а для мене поет це була якась вища істота… Моє захоплення ним як поетом він сприйняв як щось інше, а саме як любов». Євген Маланюк був одружений двічі, однак завжди кохав Наталю Лівицьку.

А Наталя свої переживання переносить на папір. З чого і виходить поетична збірка «Вогонь і попіл» (1934), яку сучасні літературознавці називають еротичним романом. Це сповідь заміжньої жінки, яка пережила закоханість, розчарування та досягла внутрішньої гармонії. Пізніше поетеса ділилася таємницями народження своїх творів: «Вірші в мене взагалі виходили завжди так якось…спонтанно. Вони випливали з щирого почуття, з щирого настрою. Я взагалі не знаю, як можна відповісти на питання: як родиться поезія… З теперішньої перспективи бачу, що це цикл жінки, яка починає з подружжя, потім приходить велике кохання, розчарування, відтак апатія, сум і, врешті, поворот назад до себе».

Життя закинуло Наталю далеко за океан, в США, після Другої світової війни. Там вона 17 років працювала на фабриці з виготовлення картонних коробок. Та жодним чином не нарікала на долю. В США у 1986 році вийшла остання її поетична збірка «Поезії старі та нові» – певний підсумок творчого шляху. Авторка переосмислює життя та творчість. Та незмінними залишаються почуття – як основа поезії.

 Стаття підготовлена за матеріалами архівів та інтернет-ресурсів.

Вогонь і попіл

І

Світлим, натхненним, простим

Буде нам кожний день,

Значенням повний святим,

Дзвоном любовних пісень.

Ти будеш воїн і муж,

Батько моїх дітей.

Вірністю спрагнених душ

Наше життя зацвіте.

Ти ж бо один, і одна

Стигне в мені любов,

Радість щоночі ясна

Буде нам пружити кров.

Мати, коханка, сестра,

Вірна дружина твоя.

Мудрість так каже стара,

Буду такою і я.

….

На заморожених руках

Сліди квітневих поцілунків,

І я прийшла ясна така,

І в цій кімнаті все так лунко.

Я буду тиха, тиха вся,

Щоб не розвіялась омана,

Щоб промінь цей, що ось засяв,

Щоб цілий вечір не розтанув.

Поділитися: