Петрова Параска ■ ЛЕМКІВСКА СТОРІНКА ■ №12, 2021-03-21

Традицийні юж перезерам додаток „НС“ призначений для діти. Понад пів віка тому не был такій привабливий, кольоровий, але тіж мож было ся з нього дуже навчыти. То в нім познавала єм першы буквы, а в непораднім зліпляню іх в нашы слова помагали мі баба Анна, бо то они мали найвеце вільного часу и терпеливости. Они першы чытали „НС“, зачынаючы – відомо од „Лемківской сторінкы“, на котрій товды друкувало ся дуже знаменитых, знаных и знаємых дописувачів, писателів, поетів, декотрых знали сме барз блиско. Вечерами, коли вшыткы были зме разом, баба оповідали о тім, што вычытали за дня, часто ищы раз чытали нам на голос, пак бесідувало ся о тім. Все чекала єм на „Світанок“, як на мою першу ґазету, зато чытам єй и гнеска. Смотрю чым гнеска зацікавляме діточкы, чого іх вчыме, што цінного переказуєме ім з нашой богатой спадщыны?

 Мам перед собом листопадово-грудньовий номер „Світанку”, адже буде кус о кониках. Як раз тот номер середні сторінкы присьвятил коникам ріжной масти. Люблю коні. Колиси все мали сме коня, часом двох, а было, же и трьох. Была то головна сила потягова на ґаздівці – трактором коня заступили аж о дві декады.

Кін все был специяльні трактуваний, мусіл мати гарде, сухє сіно, былеякого  стухлого не іл. Коровы выстарчыло покормити зимом два раз денно, а коньови треба было часто давати „за драбину”. Коні не румеґают (не пережувают) так як коровы и не потрафлят „нахапати ся” на потім. В залежности до якой тяжкой роботи были запріганы,  няньо дочыняли ім вівсяного оброку. Коня тіж частіжше ся поіло. Зимом в конярні все вісіли два відра з водом, жебы не поіти іх таком ледовом просто зо студні. Коні частіжше як коровы были чесаны, а часом и ґлянцуваны, жебы ся ім серст блищала. Не буду ся розводила над „косметыком” кінскых копит, бо то не было такє просте, и од стороны технічной, як и з огляду на безпеку для чловека, але и для коня. Няньо все дбали о вшелиякы найменшы отертя ци зраніня коня, особливо на ногах, бо єст то дуже барже деликатне створіня як ходит о небезпеку закажыня. Сами тіж підкували коні, не ходили з нима до коваля.

Для нас діты, кін был великом атракцийом. Няньо знали гарді носити ся на кони, нас тіж брали „на коня” и то была велика втіха. В зимі, што пару дни, коні были перевітряны. Переважні запрігали іх до санок и іхали сме до Діда на долишні конец села або хоцкі, жебы перегнати іх горіселом, під ялиці и назад. Часто было так, же ниґде не іхали, лем пущали коня на парунадцет минут, жебы си політал коло хыжы, по загороді и поперевертал ся по сьнізі. Тому „гартуваню” призералам ся лем без выгляд, бо не належало ся товды плянтати по подвірци.

 Каждий ґазда мусіл тіж дбати о упряж, жебы все была комплетна и в добрім стані, але тіж жебы была добрі допасувана до коника, жебы го не отерала и не задавала му непотрібного болю. Ґаздове, котры в зимі ходили на фурманку, значыт робили кінми в лісі при вывізці дерева – мали більшы, тяжшы коні. До потреб паругектарьовой ґаздівкы выстарчали лекшы, меншы коникы.

О конях могла бым писати ищы барз долго,  забав з гачатками, надаваню ім імен, кытайок хоронячых од гроків, опікуваню ся нима, по призвычаяня іх до ходжыня в запрязі. Вшытко тото было для нас діти науком, особливым досьвідом, шыроко понятым выховуваньом и формуваньом особовости молодого чловека. То свого роду природня социйо-, психо- або гіпотерапія, в гнешніх часах не лем барз модна, але  часто науково рекомендувана.

 Коні брали участ не лем в роботі, але и в сьвяточнім часі. На весіля ци на гостину або в зимі до санок специяльні ся іх приберало: басанунками, кытайками, блищачыма колічками, ци дзвінками. В посьлідню дорогу тіж часом коні везли ґазду, але ту фурман мусіл быти барз уважний, бо до гнеска кружат переказы о неприємных, невытлумачальных зайсьцях.  

Кін, які єст, каждий видит

Не припадково притачам повіджыня Венедикта Хмєльовского, записане в „Новых Атенах” в ХVІІІ столітю (выданя перше з 1745 рока). В згаданім „Світанку“ чытам о ріжных конях: чыстокровным, котрий походит з Анґлиі, з США вказаны сут, куц гамерицкій и мустанг, котрий припоминат мі давны фільми о Індиянцях. Теннессийского коня, подібні як и каспійского куца, а тым барже фіордзкого не потрафлю з ничым повязати. Хоцкі барз докладні, жебы не речы з аптыкарском докладністьом, бо до 2 центиметри, подана єст высокіст каждого з них и до чого сут призначены. Не знам тіж ци для діточок, до котрых скєрувана єст тота ґазетка, необхідным єст знати якого коня „схрещувано” з яком кобылом. Може то и підносит науковий рівень публикациі, але тым барже шкода, же серед тых шестьох не нашло ся місце для коника польского, котрого в початках XX столітя з великым трудом одтворено в Пушы Бяловєскі, ци нашого поцтивого гуцула. Не лем за то, же єст коньом гнеска міцно повязаным з Лемковином.

        Гуцулы то вынятково одпорна и жывотна раса коня, протягом вельох поколінь гартувана в острым, гірскым климаті и трудных  обставинах, зато найліпше пристосувана до карпацкого терену. Выводит ся з територіі Буковины и Східніх Карпат, з гірной части Черемошу, Пруту и Тисы, знаных нам хоц бы з народных пісень. Хто з нас не любує ся в красі старых фотографіі, на котрых гуцульскы жены або діти переправляют ся через быстры потічкы або несут ся карпацкыма убочами, на тых здалых до гірскых обставин кониках.     

         Гнеска гуцулы  дочекали ся великой шаны, особливі коли иде про діти и молодь. З великым успіхом выкорыстуваны сут до барз атракцийных, рекреацийных занять, ци шыроко пониманой гіпотерапіі, з медичных зглядів рекомендуваной в лікуваню ріжного рода фізичных, ци інтелектуальных дисфункций. Дякы контактови з кінми, малы пациєнты можут вчыти ся перемагати страх, выражати своі емоциі, будувати звязкы з іншыма людми ци комунікувати ся зо сьвітом.

Коні добры, але поганяч планный

Якa шкода, же ністо (заміст)  тых шыроко реклямуваных гамерицкых pony, не маме потребы вказати нашым діточкам  богацтва нашой спадщыны, до якой поцтивого гуцула мож зарахувати. Не мам жадных сумнівів, же baby business сам зазнайомит нашу дітвору з коником pony при нагоді ріжных склеповых забавок, малюнків, байок, гєр, фільмів и пузлів. Мы ім в тім помагати не мусиме. Не розумію, чом при ті нагоді не повісти было о нашім, карпацкім конику? Ци нашым потіхам не ближе до гуцула ци коника польского, як до мустанґа ци фіорда? А може „чужого глядаме під лісом, а свого не хочеме видіти під носом”? Не хоче ся мі вірити, жебы тема Лемковины мала быти обмежена лем до „Лемківской сторінкы“? Была бы то велика страта не лем для „НС“.

Лемковина може барз дуже заофірувати сьвіту. Жебы не одходити од темы коників, хочу зацікавити молодых, же гуцулы зо Stadniny Koni Huculskich w Głаdyszowie были заангажуваны в вельох фільмах, прикладово: Stara baśń, Szatan z VII klasy, Ogniem i mieczem, 1920 Bitwa Warszawska, Qиo vadis. Для створіня неповторных сценографій, режысеры выкорыстали тіж прекрасну природу Лемковины, а в декотрых вказали и нашу культуру.

 Медже іншыма, цікавыма выдарінями Карпацкій Редик на стало вписує ся яко культурова подія сучасных Карпат. Чужынці не лем з Європы, але з далекого сьвіта (з Азиі, Гамерикы, ци Австралиі) приіжджают на Лемковину, жебы наочні переконати ся о красі нашой малой вітчызнины, відіти ріжноманітніст культурового богацтва и особисті діткнути єй сакрум. Мы тіж не будме на то обоятны. Доціняйме тото, што маме и молодшым поколіням защыпляйме любов до ріднього.

 Особливо тепер в труднім часі пандеміі, коли позапераны сме в нашых штырьох сьцінах и кінця тому не видно. Лемковина єст тым беспечным, дівичым простором, де з родином мож приіхати, жебы, як повідают по-теперишньому, „наладувати акумуляторы”, або „глядати рівновагы душы”. Може даколи, як знесут обостріня, літом ци осіньом, выберете ся на Лемковину зо своіма дітми, бо люде зо сьвіта приіжджают до Выжнього Реґєтова, жебы подивляти пасучы ся стада гуцулів прекрасьні вписаны в чудову природу нашого зеленого Бескыда.

Фото надала авторка статті

Поділитися: