Ярослав Присташ ■ ПОГЛЯД ■ №25, 2021-06-20

Виникнення 65 років тому «Нашого слова» внаслідок заснування Українського суспільно-культурного товариства сталося найбільшим успіхом цієї організації, що би про неї не говорити. Завдяки далекоглядності української інтелігенції (також комуністичної) досі можемо читати про сучасний стан української громади у Польщі і прослідкувати переміни в ній крізь роки.

Фото з архіву Ярослава Присташа

Моє знайомство з «Нашим словом» почалося вже в дитинстві. Коли я був школярем, то переглядав номери «синьої газети», яка приходила до батька. Я заглядав, звісно, також до «Світанку». Мене здебільше цікавили фотографії. Такий комікс із підписами під знімками… Ще бачив її в сільському кіоску в ґмінному центрі – Банях-Мазурських, тодішній «Україні» – як говорили водії рейсових автобусів. Тепер і кіоску нема, і з «України» лишилася невизначена «країна» з «останніми українцями» (за книжкою Олега Криштопи). Яке було моє здивування і гордість, коли я побачив себе на світлині в «Нашому слові» у першій половині 80-х років. Ми тоді виставляли в сільській світлиці в моєму місці проживання – Лисах – Шевченківську програму. На сцені стояло кільканадцять школярів і декламувало вірші Тараса Шевченка. Пам’ятаю, що світлиця була заповнена вщерть. Тепер світлиця зруйнована, завалилася, а в селі проживає горстка українців. Колись я дізнався, що мій дідо Петро один раз написав до редакції листа, в якому розпитував про так звані беззворотні ремонті позики для «виселенців акції «В», які влада надавала, щоб затримати українців на чужині. Десь цей номер загубився (доведеться поритися в електронному архіві «НС» за 50-ті рр.).

Наступним етапом була середня школа – IV Загальноосвітній ліцей у Лігниці. До гуртожитку приходили номери тижневика. Я переглядав його з іншими газетами. Тоді я звернув увагу на «Енциклопедію Лемківщини» Івана Красовського, яку регулярно читав. Пам’ятаю, будучи ліцеїстом, як випускник ліцею, наш старший колега Богдан Гук написав статтю з закидами про низький рівень навчання в нашій школі. Це нас тоді обурило і один за нас відповів йому різко на шпальтах газети.

Як студент я зрідка заглядав до «Нашого слова». Це був вже кінець 80-х – початок 90-х років. Відчувався дух змін, а «Наше слово» і УСКТ нам асоціювалося з минулою епохою – «бетоном». Ми тоді були в опозиції. На нас мали вплив старші студенти з української секції національних меншин Спілки польських студентів, середовище альманаху «Зустрічі». На початку 90-х за часів редактора Романа Галана я заходив у редакцію. Там працювали мої старші колеги з навчання. Тоді з’явилася моя дебютна стаття. А потім я дописував про різні культурні події. Частіше і більш регулярно я заглядав до номерів після навчання. Часто її купував під церквою у Варшаві.

І ось прийшов час, що сам почав керувати газетою. Тоді політична ситуація і медіапростір був більш сприятливий для друкованих медіа. Наш новостворений сайт мав дуже велику відвідуваність. Не було ще соціальних мереж. Тепер це основне джерело інформації, не завжди достовірне і навіть часто брехливе та навмисно фальшоване. З перспективи часу можу сказати, що це незабутній і неймовірний професійний і, передовсім, життєвий досвід. Щодо мене, то звичайно, під час керування газетою я не уникнув багатьох помилок, здебільш в управлінні та комунікації з колективом. Позитивні ознаки моєї роботи нехай оцінюють читачі. Це важка робота, що дає багато радості, але коштує купу нервів і здоров’я. Як сказав один з редакторів, здається незабутній і працьовитий відповідальний редактор (вже покійний) Анатолій Кобеляк, що (пишу з пам’яті за словами головного редактора Мирослава Вербового) «Наше слово» – це примхлива жінка, що не терпить конкуренції. Так, для попередніх працівників редакції «Наше слово» було всім їхнім життям. От, наприклад, (нині покійна) пані Зіновія Невуліс, яка понад сорок років днями (навіть у вихідні) засиджувалася в редакції, чи пані Наталія Кравчук, також з таким професійним стажем (мабуть – довшим за своє подружнє життя), будучи на пенсії, ще допомагає молодому колективові.

Завдяки праці в редакції я краще зрозумів нашу українську громаду з її недоліками: страхами, стриманістю, фобіями, пафосом, консерватизмом, травмами, надмірним традиціоналізмом, герметичністю, але й перевагами: силою та впертістю, стійкістю, внутрішнім багатством, працьовитістю та ідейністю, талантом… Я ж сам – член цієї громади і, як мені здається, дещо її знаю.

«Наше слово» міняється, так як міняється наша громада та читачі. Редакцією керують міґранти з України. Вони ж теж члени нашої громади, навіть якщо не мають польського громадянства. Такий стан віддзеркалює ситуацію нашої громади. Адже ми – «корінні українці Польщі» (чи автохтони) стали меншістю в меншині. Наша громада стає класично діаспорною. Дискурс акції «Вісла» з її травмою з часом перестане існувати або стане маргінальним, і тоді українська громада позбудеться синдрому жертви.

«Наше слово» в цій ситуації буде мінятися, але надалі має служити українській громаді Польщі. Чи це буде форма друкована, чи електронна – тижневик має далі бути. І головне – українською мовою. Без цього – це вже не буде НАШЕ слово.

Поділитися:

Схожі статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

*
*