Павло Лоза ■ ІНТЕРВ’Ю ■ №12, 2021-03-21

Розмова з Андрієм Комарем, головою фонду «Український дім» у Перемишлі, про результати відбудови будинку та виклики на початку нової декади функціонування Народного дому.

Перебудова горища та ремонт даху

Цими днями виповнилось 10 років, відколи будівля українського Народного дому в Перемишлі повернулася у власність громади. Як ви тоді, у 2011 році, уявляли собі вигляд і стан цього будинку у перспективі десятиріччя?

Андрій Комар: Чесно кажучи, я думав, що держава буде більш схильна підтримувати відбудову. Тоді, у 2011 році, така надія була обґрунтована. У перші роки робіт інвестиційні проєкти, профінансовані Міністерством внутрішніх справ і адміністрації, були набагато більші, ніж зараз. З огляду на зменшення розміру дотації за останні декілька років ремонт затягується. І ще одна справа – я не сподівався, що ремонтувати цей будинок буде так складно з технічної точки зору.

Можеш сказати у відсотках, скільки наразі вдалося зробити?

Думаю, п’ятдесят відсотків.

Те, що минуло 10 років, означає також, що закінчився період, під час якого у Народному домі не можна було вести прибуткову діяльність. Безумовно, багато кого цікавить, чи будинок почне на себе заробляти?

Так воно мало би бути. Наша ідея від самого початку полягала в тому, щоби це відбувалося двома способами. Першим джерелом фінансування є поточна діяльність. Утім, для цього потрібна організаційна структура установи. На базі Народного дому має виникнути незалежна культурна інституція, яка буде сама себе забезпечувати. Хотілося би, щоб це була структура на зразок фонду «Кжижова» (Fundacja «Krzyżowa») у селі Крижова на Нижній Сілезії, яка має підтримку польського та німецького урядів. Другим джерелом заробітку мав би стати прибуток від оренди приміщень. Проте для цього там треба виконати основні конструкційні роботи. Частина з них запланована на цей рік, частина – на 2022-й. 

Андрій Комар під час ремонту у Народному домі. Фото Павла Лози

Про які приміщення йде мова?

Ті, що розташовані на першому поверсі (пол. parter), де колись був ресторан. Для оренди передбачений також підвал. Але ніхто на вкладатиме грошей у нерухомість в поганому технічному стані.

Проте пам’ятаймо, що відбувається довкола нас. Триває пандемія. Позакривалося багато фірм, ресторанів, підприємств, що надають різноманітні послуги. Багато бізнесів збанкрутувало, і це видно з кількості будівель, які стоять у Перемишлі порожні й чекають на орендарів. Проте є ще інші, менші варіанти отримання прибутку. Наприклад, ми можемо здавати приміщення у Народному домі для проведення конференцій, культурних подій, навіть кінозйомок, оскільки в Перемишлі останнім часом почастішали такі заходи. Досі ми робили це безкоштовно, від квітня можна буде брати за це гроші.

Думаю, що люди, які приїжджають до Перемишля і дивляться на теперішній стан Народного дому, на перший погляд можуть не побачити, скільки насправді вдалося зробити, беручи до уваги постійну нестачу коштів. Це може породжувати незадоволення, оскільки весь час доводиться збирати гроші на подальші роботи…

Досі саме через зменшення фінансування, ми зосереджувалися на основних конструкційних роботах, які на перший погляд непомітні. Проте вони ефективні. Ми працюємо над тим, аби весь будинок був захищений і стояв ще не 100, а понад 200 років. Декоративні завдання, обладнання приміщень завжди проводяться на останньому етапі. І тому результати поки що не вражають. Звісно, це теж спричиняє фрустрацію. Працюєш, а ефекту не видно. Але якби ми змінили логіку і повністю завершили один поверх, під час ремонту наступних ми би знищили усе, що зробили нижче. Такою є логіка кожної відбудови або ремонту. Спочатку виконуєш певний обсяг робіт у всьому будинку, а опісля оснащуєш поверх за поверхом.

У такому разі перерахуй, будь ласка, що наразі вдалося зробити?

Перша й основна річ: ми маємо повністю нове перекриття та перебудували горище. Раніше дах протікав, вода заливала театральну залу, через що нею не можна було користуватися. Наступне – ізоляція фундаментів. Вони зараз зміцнені, захищені від вологості. Для користування пристосували другий поверх, який служить сьогодні нашим цілям. Приміщення оснащені інженерними мережами (електро- та водопостачання, опалення, водовідведення, дренаж тощо – ред.) та всіма необхідними для діяльності речами. Перебудована західна частина будинку, ми замінили практично усі вікна. Минулого року встановили ліфт.

З одного боку, дім ремонтують. З іншого – змінюється сама діяльність. Як ти оцінюєш цей процес?

Доречно було би, аби це оцінив хтось «ззовні». На мою думку, Народний дім на початку 2000-х років і зараз – це дві абсолютно різні інституції. Нинішня різносторонність, свіжість думок зовсім інша, ніж двадцять років тому. Сьогодні у нас більш різноманітні напрями діяльності, що мають свою беззаперечну цінність.

Побудова гардеробів

Тобто це успішний процес. А що в такому разі не вдається здійснити?

На жаль, на рівні держави, а точніше, обох держав, Народний дім у Перемишлі не помічають. Крім цього, ми як Об’єднання українців у Польщі не сприймаємо його стратегічного значення як інституції української культури у Польщі. Також, попри численні візити та розмови, українські держслужбовці не розглядають Народний дім як щось, що може популяризувати Україну у Польщі. Змінюються міністри, посли, і все знову треба починати з нуля. У закордонній політиці України немає чіткого напряму, частиною якого був би Народний дім у Перемишлі. У Польщі, який уряд би не був при владі, аналогічні установи у Львові чи Вільнюсі завжди дуже важливі. Це – результат прийнятої стратегії та її реалізації. У нашому випадку такого в української держави немає. У Польщі, як і в інших європейських країнах, зараз проживає багато громадян України, ці нацменшини є самобутніми. Попри це, у Києві не бачать, що можна було би спільно зробити якийсь центр для просування української культури у Європі. Громади у Словаччині чи Румунії також мають свої українські доми. В принципі, потрібно не так багато фінансів і зусиль, аби вони запрацювали як культурні центри.

Як ти уявляєш Народний дім у довгостроковому плані, чи волієш не забігати задалеко і плануєш роботу в коротшій перспективі?

Звісно, я весь час бачу цілісну картину. Однак кожен крок у правильному напрямку коригує реальність, хоча би через скорочення фінансування. Якщо ми не знаємо, яку матимемо суму на рік, то як планувати наступний? Достатньо глянути на кошторис, зроблений п’ять років тому. Сьогодні він може тільки давати орієнтири. Ціни на будівельні матеріали і роботи зросли настільки, що його доводиться переписувати. Непередбачуваність дуже ускладнює довгострокове планування.

Укріплення й ізоляція фундаментів

І знову доведеться інтенсивніше шукати приватних доброчинців. Чи це не втомлює постійно просити гроші?

Так, просити важко. Особливо знаючи, яка зараз економічна ситуація і проблеми навколо. З іншого боку, ми мусимо усвідомити, що повинні кінець-кінцем почати розраховувати тільки на себе. Це гірший варіант, але він може стати просто питанням виживання. Тому я «оподаткував» себе у банку, і щомісяця з мого рахунку списується визначена сума на рахунок фонду «Український народний дім». Це абсолютно непомітно у домашньому бюджеті. Важко раз на рік знайти більші кошти, щоби переказати їх на якусь ціль. Завжди є більші потреби. Таке «самооподаткування» більш комфортне. Я тішуся, коли бачу кінцеву суму у податковій декларації. І не лише тому, що можу відрахувати її від податку.

Багато людей постійно підтримує відбудову?

Допомагають українці з Польщі, а також із Канади – особливо ті, що колись виїхали, а зараз стали успішними бізнесменами. Вони не забувають про українську нацменшину та про Перемишль. Це справді велика поміч і немалий заряд енергії. Такі вихідці з Польщі – Іван Іванюра, Петро Кривуцький чи Зенек Потічний – є справжніми меценатами Народного дому. Меценатами з великої літери, я би навіть сказав. З іншого боку, такі світлі особи, як Богдан Колач чи Алла Кобеляк організовують збір коштів серед інших закерзонців чи просто українців.

У Польщі теж є люди, які жертвують великі суми, хоча ми, звісно, однаково тішимося і з великих, і з малих пожертв. Передусім – коли вони щомісячні. Якщо ми знаємо, що кожного місяця протягом року будемо отримувати приблизно однакову кількість грошей, це дає можливість планування. Ми намагаємося збільшити ці суми у кілька разів – наприклад, інвестуємо їх як обов’язковий власний внесок при виконанні окремих робіт, на які держава на таких умовах дає більшу частину необхідних коштів. Зараз нам залишається сподіватися, що це й надалі буде можливо.

Фото з архіву ОУП

Поділитися:

Схожі статті

Маріуш Сава: «У Інституту нацпам’яті є багато важливих проєктів. Але мені є що робити поза ним»

Ігор Ісаєв ■ ІНТЕРВ'Ю ■ №21, 2021-05-23 Про залишений Інститут національної пам’яті, настрої серед істориків, що займаються українською тематикою в Польщі, та про подальші...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*