Христина Заник ■ ІНТЕРВ’Ю ■ №49, 2021-12-07

Інтерв’ю з Беатою Бєронською-Лях – директоркою кінофестивалю «Ukraina!»

Wersja artykułu w języku polskim.

Беата Бєронська-Лях та Посол України в Польщі Андрій Дещиця

Христина Заник: Пані Беато, яка провідна тема цьогорічного фестивалю?

Бета Бєронська-Лях: Це «присутність», яку можна розуміти у принаймні трьох аспектах. По-перше, присутність українців у Польщі. Вони тут є, ми вже знаємо, що живемо разом з українцями.

Другий аспект – це українське кіно, яке присутнє на міжнародних фестивалях.

І третій аспект стосується самих фільмів: українські режисери знімають стрічки про те, що відбувається тут і зараз. Важливою є сучасність українського кінематографу. Тож для нас це було саме те слово, яке добре описує цьогорічний фестиваль.

Останнім часом ця сфера в Україні набирає обертів, виходить багато фільмів. Ви спостерігаєте за цим процесом уже 6 років. Як змінився він за цей період?

Безперечно, зміни є. По-перше, з’являється більше стрічок, і вони дуже хороші. Бо раніше, можливо, були тематично цікаві «перлини», але технічно вони були не завжди… Не мали достатньої фінансової підтримки, мабуть. Був такий закид, що режисери, виховані в Радянському Союзі, створюють пострадянські роботи. Я дивилася ці фільми, і з самого початку знала, що вони не такі, що українське кіно розвивається і схиляється радше до європейської традиції, воно розкриває важливі проблеми.

Водночас видно, що воно шукає свою ідентичність – як і сама Україна. Те, що я скажу, може звучати не дуже приємно, але у мене складається враження, що це війна змусила українців стати патріотами. Раніше, коли я з ними спілкувалася, то відчувала, що «немає значення, що ми десь між Росією та Європою, чи я розмовляю російською, чи українською». І раптом це стало важливим. Це також можна побачити в українських фільмах.

З’являються історичні теми. Минулого року ми показували «Чорного ворона» Тараса Ткаченка. Це кіно – також про пошук своєї ідентичності в історії України.

Стрічки про війну часто не показують безпосередніх боїв, вони розповідають про війну в людях. Вона вже присутня у героях українських фільмів. Інколи через травму – бо хтось був на Сході або когось там втратив. Інколи бойові дії залишаються на фоні.

Українські герої ж також хочуть жити нормально. Вони прагнуть будувати краще життя. Саме тому з’являється тема еміграції. Це або втеча від війни, або пошуки ліпших умов для існування, роботи.

Чим іще оригінальне це кіно?

Мені дуже цікавий чорний гумор в українських фільмах. Насправді я його лише нещодавно відкрила. І цим ми, поляки та українці, трохи відрізняємося. Поляки не вміють так іронізувати з себе, у них із цим є проблеми. Вони не можуть сміятися над важкими темами. А оскільки я була однією з тих, хто відбирав конкурсні повнометражні фільми, то також мала можливість побачити, які питання розкривають молоді кінорежисери. І у роботах молодого покоління з’являється чорний гумор.

Приміром, стрічка, яку ми також показуємо на фестивалі, – «Я працюю на цвинтарі» – висміює смерть. Може, не в такий прямий спосіб, але вона іронізує над цим ореолом навколо смерті. Це цікаво, бо жартуючи над такою темою, ми дійсно зберігаємо дистанцію. Інколи важливо не бути надто емоційним або серйозним. Тому мені це подобається.

Це дуже цікава заувага. Бо ми теж говорили з друзями про те, що у нас інший стиль гумору.

Частина глядачів фестивалю – це, звичайно, українці, які тут живуть. Але також приходять поляки, які тільки відкривають для себе українське кіно. Як вони його сприймають, чи розуміють і чи воно їм близьке?

Так. Воно нове для них. У нас його закинули до «східного», російського кінематографу. Ніби це – те ж саме. Ні! Звісно, є спільне коріння, кіношколи і так далі. Проте українське кіно є іншим. І я бачу, що поляки сприймають його позитивно. Раніше, якщо запитати перехожих на вулиці, ніхто не міг назвати жодного українського фільму, жодного імені українського режисера.

А зараз?

Зараз краще. Українське кіно входить до широкої дистрибуції. Уже показували «Донбас»  Сергія Лозниці, «Носоріг» Олега Сенцова буде в кінотеатрах по всій Польщі вже у грудні, вийде у широкий прокат. Це фантастично.

Мені важко сказати, як це сприймають інші, але у мене є група шанувальників фестивалю, які щороку відвідують цю подію. Я знаю одну жінку, яка каже: «Я не могла не прийти цього року. Я люблю це кіно, відкрила його для себе три роки тому. І з нетерпінням чекаю цього заходу увесь рік». Це неймовірно. Я не могла повірити, що хтось міг прийти одного разу і закохатися, як я…

А й справді! Яка ваша історія? Бо ви давно пов’язані з кінематографом, це не нова для вас сфера. Але чому саме українське? Як це сталося?

Мені подобалося відкривати країни та світ через фільми. А працюючи в кінотеатрі «Луна», я організовувала також різні покази. Наприклад,огляд афганського кіно, яке мене також цікавило. Але не класичного, а, наприклад, стрічок, які створили жінки з Афганістану. Нас навіть відвідала гостя – тамтешня режисерка. Тому для мене це також було чимось інноваційним і цікавим.

Натомість щодо України – це був якийсь імпульс. Щось з’явилося після Майдану. Я бачила, що там відбувається, в інтернеті було дуже багато фільмів – аматорських відео про Революцію гідності. І я подумала: чому би не показати це в кінотеатрі, для ширшої публіки? Так і закрутилося. На першому фестивалі ми транслювали те, що вдалося знайти. Звісно, ​​була й класика, почали ми з «Тіней забутих предків». Але були й молоді режисери.

Нам щороку є, що продемонструвати. Я зауважила, що кінематографісти також помічають наш фестиваль. Вони знають, що їхні фільми можуть показати у Польщі. Серед глядачів є і поляки, й українці. Коли я тільки починала організовувати наш захід, мені здавалося, що я маю робити його лише для поляків. Адже з українцями ми зустрічаємося, маємо серед них знайомих, вони є нашими сусідами – але ми мало знаємо про українську культуру. Важливо, щоби ми не асоціювали її лише з народною традицією. І оскільки кіно мені найближче, я вирішила через нього цю культуру показати. Майдан дав внутрішній поштовх… і так і залишилося. Не знаю, це інтуїція. Важко сказати. Я нічого особливо не прораховувала. Був момент, коли я почала шукати гроші, бо зрозуміло, що треба стартувати з цього. Я розшукувала контакти людей, дотичних до українського кіно. Ми зуміли зробити перший фестиваль, другий, третій і так далі.

Тепер вас любить уся громада українців, які живуть у Польщі. Щиро дякую за вашу роботу, бо це неймовірно – прийти на фестиваль українського кіно у Варшаві.

А я щиро дякую за те, що ви з нами впродовж цих років.

Поділитися:

Категорії : Культура, Розмова

Схожі статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

*
*