Юлія Камінська ■ КУЛЬТУРА ■ №2, 2024-01-14

В українському перекладацтві є ціла плеяда яскравих зірок: Іван Франко, Борис Грінченко, Максим Рильський, Микола Зеров, Борис Тен, Микола Лукаш, Дмитро Павличко та багато інших. Здебільшого кропітка праця перекладача буває недостатньо поцінованою. Найчастіше читач рідко цікавиться творчістю перекладача, вважаючи її другорядною. Проте ім’я цієї видатної людини заслуговує на пам’ять, а творчість – на глибоке дослідження й широку популяризацію.

Григорій Порфирович Кочур поєднав у собі талант перекладача, поета, літературознавця та культуролога. Йому належать не лише філігранно зроблені поетичні переклади, а й оригінальні ліричні вірші, глибокі літературознавчі розвідки про творчість вітчизняних та зарубіжних письменників, фундаментальні праці з теорії та практики українського перекладознавства. Ще одним вагомим доробком Григорія Кочура є переклади давньогрецької лірики для «Хрестоматії античної літератури». Він був Українцем з великої літери, громадянином, інтелігентом найвищої проби, який навіть у найчорніші часи жив за кодексом честі. Його внесок у світову культуру настільки вагомий, що він заcлужив на окремий розділ філологічних досліджень – «Кочурознавство».

 Біографія  Григорія Кочура – це страдницька історія української літератури. Він пройшов і замовчування, і приниження, і тюрми, і ГУЛАГ. Але вистояв, не зламався, продовжував писати, виробляв своєрідний імунітет до тоталітарної системи, щиро вірив, що колись настане час свободи і прозріння, прийдуть нові покоління, які шануватимуть і підноситимуть свою мову й культуру. 

Народився Григорій Кочур 17 листопада 1908 року в селі Феськівка Чернігівської губернії. Батько був козацького роду: «коч» – бойовий запорізький човен, «кочур» – моряк. Після закінчення школи у 1928-1932 рр. Григорій Кочур навчався на філологічному факультеті Київського інституту народної освіти (КІНО) або Університету св. Володимира – так тоді називався Київський університет імені Тараса Шевченка. Його світогляд, погляди, перші переконання формувалися під впливом незабутніх літераторів-перекладачів: Миколи Зерова, який був найпершим взірцем та дороговказом, Валер’яна Підмогильного, Миколи Бажана, Максима Рильського. Студентські роки залишили «чимало приємних спогадів, але найбільше враження було від лекцій з історії літератури української, що їх читав М.Зеров. Блискучий промовець, поет, критик, перекладач, людина енциклопедичних знань, він був, безперечно, найяскравішою постаттю серед загалом дуже сильного колективу педагогів факультету». У КІНО Григорій Кочур зустрів майбутню дружину. Ірина Воронович була донькою одного з керівників капели «Думка», який згодом помер у засланні. Після університету у 1931-1936 рр. вони обоє вчителювали у Тирасполі (Молдова). У 1936-1941 рр. Григорій Кочур оселився у Вінниці, був завідувачем кафедри західної літератури та теорії літератури Вінницького педагогічного інституту.

 10 років табірного життя

Сталінські катівні поглинали і перемелювали весь цвіт інтелігенції періоду відродження. Григорія Кочура не оминула доля сотень заарештованих однодумців. У жовтні 1943 року його разом із дружиною Іриною Воронович засудили до 10 років концтаборів і до 5 років позбавлення прав. Звинуватили їх в «українському буржуазному націоналізмі» й відправили на шахти в містечко Інту (Комі АРСР). У таборі Григорій Кочур був шахтарем, далі нормувальником на шахті. У тих нелюдських умовах він перекладає, пише вірші, вивчає за допомогою таких самих репресованих іноземні мови, зокрема естонську, латвійську, вірменську, грузинську. Кочур жартома казав: «Лише перші п’ять-шість мов даються важко, далі – легше». Мав «захалявного» блокнота – із сірникову коробку, яким міг скористатися у вільну хвилину. Вважав: перекладач мусить знати не лише мову «чужого» автора, а й усе про культуру його народу. За табірною звичкою писав «на коліні», а не за столом. Збереглися саме такі, написані від руки, переклади «Гамлета», сонетів Шекспіра, «Дон Кіхота».

 І хоч як це не парадоксально, лише у 82-річному віці (1990 рік) перекладач дістав змогу прийняти зарубіжні запрошення й виступити з доповідями на наукових конференціях у США, Польщі та Чехії. За радянських часів він був «невиїзним дисидентом». 

Син Андрій ріс у Києві, у тітки Тамари, сестри матері. Не бачив батьків понад 10 років – таким було «щасливе» радянське дитинство. Мав нахил до філології, але з прізвищем Кочур годі було й думати про університет. Тож обрав інститут фізкультури, став боксером. Вагова категорія «муха» – до 51 кг. Пізніше Андрій Григорович згадував, як літав в Інту до батьків. На летовищі його зустрів натовп – хотіли бачити «сина самого Кочура». Бо Григорій Кочур мав великий авторитет серед тих, кого закинула туди доля. В Інті був клуб боксерів-аматорів – самі важковаговики. Один із них запропонував Андрієві поєдинок. «Син самого Кочура» не міг відмовити і, завдяки своєму досвіду та швидким ногам, переміг. Усі були втішені, навіть Кочур-старший, хоч боксу й не схвалював. 

Будинок-університет у Ірпені

Активне духовне життя рятувало, допомагало протистояти реаліям каторги. За «хрущовської відлиги» після реабілітації та зняття судимості 1958 року подружжя виїхало з Інти. Повернувшись до України, родина Кочурів оселилася в Ірпені поблизу Києва. Тут Григорій Кочур купив дім. Шахтарської пенсії на це не вистачило, допоміг з фінансами Максим Рильський. Ця садиба з невеликим вишнево-яблуневим садком стала справжньою оазою для української інтелігенції. Будинок називали «Ірпінським університетом». Тут збиралися українські світочі шістдесятництва: В. Стус, І. Світличний, В. Чорновіл, І. Дзюба, Л. Костенко, Є. Сверстюк, І. Драч, Д. Павличко, А. Горська, М. Коцюбинська, Д. Паламарчук, М. Лукаш, М. Стріха. В їхньому будинку певний час жила Ліна Костенко з донькою Оксаною (Оксана Пахльовська – професорка Римського університету Ла Сапієнца). Ліна Костенко не раз казала про Кочура: «Людина, котра знала все!» Григорій Кочур і справді був людиною-університетом. Він не почувався «зіркою», не сипав афоризмами, не робив ефектних заяв. Говорив тихо, був на вигляд сухим педантом. Міг видаватися навіть старомодним. Однак за пів хвилини підкоряв будь-яку аудиторію. «Учнів у повному розумінні цього слова не маю. Але з молоддю спілкуюся охоче. Взагалі, то не для мене – виходити на кафедру і повчати, виголошувати якісь загальні фрази. А от коли молоді люди, які займаються літературознавством, перекладом, зверталися до мене з конкретними питаннями, завжди допомагав». 

Потужно співпрацював і дружив з Максимом Рильським. «З Максимом Тадейовичем працювалося весело. Будучи надзвичайно вимогливим перекладачем і редактором, зауваження своїм колегам давав, як правило, з гумором. А взагалі я вважаю ті роки, коли склалося своєрідне перекладацьке “тріо” – Рильський, Лукаш і я – золотими роками свого життя». 

На початку 1970-х національно свідомий Григорій Кочур удруге потрапив під каток тоталітарної машини, його було виключено зі Спілки письменників і вилучено на довгі роки з літературного процесу. Наприкінці 1980-х у зв’язку зі змінами в суспільно-політичному житті тодішнього СРСР змінилося й життя Кочура. Напередодні 80-літнього ювілею (1988 рік) його нарешті поновлено в Спілці письменників. Прийшло й запізніле визнання: 1989 року він отримав найвищу нагороду перекладачів – премію імені Максима Рильського. У ці роки відбулася ще одна приємна подія – побачила світ перша збірка оригінальних поезій 81-річного  митця – «Інтинський зошит» (1989 рік). Вона мала підзаголовок «Вірші 1945-1958 рр.». Написані в жахливих умовах сталінських таборів, ці поетичні твори відображали складну, дуже об’ємну гаму почуттів ліричного героя, який, пройшовши через дев’ять кіл пекла, усе ж вірить у торжество людського духу в його одвічній боротьбі зі світом зла та насилля. 

Невтомний поліглот

Незважаючи на похилий вік і напружену творчу працю, Кочур виявляє у 90-ті роки гідну захоплення активність у культурному житті: веде перекладацьку студію в Київському будинку літераторів, редагує переклади молодих колег, намагається не пропустити жодного цікавого культурного заходу. Ось як він розповідає про це: «25.01.1990 … У нас у Києві всілякі “сіеkawoztsі”. Учора, наприклад, в Інституті літератури італієць Сіктіо українською мовою читав доповідь про біблійні мотиви в “Слові о полку Ігоревім”. А потім сходознавець Омелян Пріцак з Гарвардського університету розповідав про Драгоманова. А 30-го виступатиме (“Костомаров і Драгоманов”) Джордж Грабович – теж з Гарварду. Отже – усе те й цікаво послухати, – це колишня “потойбічна” україністика. А я кручусь, намагаючись не пропустити нічого». До останніх днів життя Григорій Кочур натхненно творив, наближаючи до українського читача здобутки світового письменства. Він знав понад 30 іноземних мов. У його збірках «Відлуння», «Друге відлуння» (відзначена у 1995 році Державною премією України ім. Т. Г. Шевченка), «Третє відлуння» представлені поезії понад 170 авторів, що презентують 33 національні літератури, географічним простором яких є Європа, Північна та Південна Америка, Азія. 

Його титанічний труд тривав майже 70 років  і був оцінений найвищою літературною нагородою нашої країни – Державною премією ім. Тараса Шевченка, на жаль, уже по смерті 15 грудня 1994 року. Та митець заслужив значно більшої нагороди – довічну шану свого народу, бо у важку для нього добу стояв на сторожі рідного слова та вітчизняної літератури. В його ірпінському будинку, де родина мешкала у 1962-1996 роках, створено Літературний музей Григорія Кочура. Він функціонує (на засадах приватної власності) завдяки подвижництву його дітей – Андрія Григоровича та його дружини Марії Леонідівни. Одну з вулиць в Ірпені названо іменем митця. Дмитро Павличко так згадував про Григорія Кочура: «У нього ми вчились не тільки пізнавати Україну, а й служити їй. Ми вчилися в нього думати й жити за його правилами. Наймолодший за віком неокласик, учень М. Зерова і, мабуть, найстарший шістдесятник, Г. Кочур – незмовкаюче сумління тих, що знали його, сумління тяжкої, але не мертвої доби в житті українського народу».

Поділитися: