Павло Лоза ■ ГРОМАДА ■ №25, 2021-06-20

«Кольпортер» – це французьке слово, що означало колись людину, яка розносила по домах і продавала, зокрема, книжки. Особливо останній рік показав, якими важливими для тижневика є ті особи, які розповсюджують газету у регіонах Польщі. Без сумніву, можна сказати, що без їхньої праці, тираж видання був би сьогодні набагато меншим.

Марія Гнатюк з Битова. Фото Паала Лози

Не прийшли, треба завезти

Сьогодні тижневик розповсюджується у Польщі, а також закордоном. Газета має навіть по одному читачу в Австралії та Японії. Крім висилки до приватних осіб, до кількадесяти міст та містечок у Польщі ми висилаємо пакети, у яких є від кільканадцяти до кількадесяти примірників. На місцях їх з пошти забирають наші кольпортери, які кожного тижня розповсюджують газету серед читачів. В основному це відбувається при церквах після літургії. Проте, коли почалася пандемія, люди перестали ходити до святинь.

– Пандемія у нашому регіоні не вплинула кардинально на кількість передплатників. Навіть якщо люди не ходили деякий час до церкви, то не покинули передплату. Вдалося зберегти й тих читачів, які досі не приходять, – говорить Василь Більо з Тшеб’ятова, який розповсюджує газету вже майже сорок років.

Під час пандемії кольпортери самі почали розвозити газету до тих читачів, які тижнями, або й місяцями не могли її забрати особисто. Інколи навіть коли  для власної безпеки усім треба було залишатися у хатах, кольпортери безпосередньо доставляли газету передплатникам до домівок. Деяким читачам ще сьогодні завозять газету. А треба зазначити, що ніхто цим розповсюджувачам грошей за дорогу не повертає.

Також кольпортери самі оплачували передплату за квартал, а лише через якийсь час отримували кошти назад від передплатників.

– Траплялося, що за всіх передплатників треба було внести оплату. Деякі мають ще мені заплатити за два квартали. Але це вже мій клопіт голові. Найважливіша проблема для мене – це те, що довгі тижні людей не було у церквах, і важко було переконати нових осіб до передплати. Нічого. Треба бути впертим і робити своє, – каже Іван Олійник, який розповсюджує видання у Лігниці.

Саме завдяки кількадесятьом українцям, які займаються дистрибуцією тижневика у своїх містах, навіть попри пандемію кількість читачів лишилася менш-більш такою самою, якою була на початку 2020 року.

– Кількість читачів якщо зменшується, то не через пандемію. Є багато інших причин. Передусім основна причина у тому, що найстарше покоління українців, яке роками передплачувало газету, відходить. Деякі відмовляються з огляду на вік і стан здоров’я. Вони вже не мають сили читати. Трапляються ситуації, що особи похилого віку, які залишаються самі, переїжджають жити в інше місто до дітей. У мене недавно відмовилося від передплати двоє людей. Однак на їх місце є вже двоє нових. Трапляються теж ситуації, що хтось змінює передплату з паперового варіанту на електронний, – перелічує Зенон Миц з Білого Бору, який розповсюджує видання вже понад кільканадцять років. Раніше робив це у своєму кіоску. Зараз щотижня перед літургією розкладає газету у церкві на лавці або на столі. Віряни після служби божої забирають її додому. За таким самим принципом працюють й інші кольпортери.

– Кожен, хто поширює газету, знає добре читачів. Як хтось не приходив до церкви, то ми намагалися доставити газету їм безпосередньо додому або передавати через їхніх сусідів, які приходять на літургії. Проте кілька осіб впродовж останнього року відмовилося від передплати. Аргументом була фінансова неспроможність. Розумію, що такі ситуації можуть трапитися у пенсіонерів. Однак такі аргументи від осіб, які працюють, мене не переконують. Тут не проблема в грошах. Однак «на силу» до передплати не можемо нікого змусити, – говорить Галина Гарасим з Битова.

 Читали від А до Я

– Можна сказати що у нас така сімейна традиція. Як не можу бути у церкві, то мій брат мене заміняє, – зазначає українка з Битова. Вона перейняла кольпортаж тижневика від своєї мами Марії Гнатюк (на фото), яка займалася цим від 1956 року.

– Зрозуміло, що через вік вже важко було мамі ходити на пошту, доставляти газету у неділю до церкви. Тому я це перейняла, – додає Галина Гарасим. Багато кольпортерів звертає увагу на те, що у їхніх домах відколи пам’ятають, завжди був тижневик.

– Моя мама колись всю газету читала. Всі статті. Казала, що коли «Наше слово» приходило до хати, то якби гість зайшов у дім. Ставилися до газети з великою пошаною. Можна сказати, що як до якоїсь святості. Молоді не читають, бо загалом не читають паперових видань. Все, що їм треба, є в інтернеті. Але теж може уже не потребують рідного слова так, як важливе воно було для покоління наших батьків,– задумується Зенон Миц.

– Я маю особисту вдячність до «Нашого слова», бо коли я був у педагогічному ліцеї у Лідзбарку Вармінському, я ходив до кіоску і купував газету. З неї я збирав інформацію про економіку в Україні. Я дослівно переписував її, щоб навчитися писати українською, – розказує Іван Олійник. У нього вдома видання було, відколи з’явився перший номер.

– Моя мама не вміла ні писати, ні читати. Але переплачувала газету для нас, для своїх дітей. Хотіла, щоб ми вміли читати рідною мовою. Бувало, що мама сварила листоношу, що він не приніс нам газети. «А де газета? А що ви собі думаєте», – говорила до нього, – сміється мешканець Лігниці. Українець згадує ще одну історію, пов’язану із тижневиком:

– Мене не хотіли прийняти на навчання на україністику у Варшаві, бо ніби потрібен був документ, в якому зазначено, що випускника школи направляють на цей напрямок. Я його не мав. Вирішив написати у цій справі до редакції. Пані Люба Кобеляк зацікавилася проблемою. Виявилося, що такого документа не треба мати, щоб скласти іспити до університету. Завдяки допомозі редакції я опинився на україністиці, – згадує пан Іван Олійник.

Боротьба за передплатника

Той факт, що кількість осіб, які передплачують тижневик, зменшується з кожним роком – нічого особливого. Тенденція до зниження тиражу і продажів поглиблюється роками, але особливо за останні роки видавнича криза досягає апогею. Місцеві та регіональні газети це відчувають значною мірою. У випадку «Нашого слова» (залежно від регіону) кількість передплат за останні двадцять років зменшилася – буває на половину. Звичайно, не всюди така ситуація.

– Це постійна боротьба за те, щоб навіть коли стає на одного передплатника менше, щоб на його місце зразу знайти іншу людину. Треба багато переконувати людей, але якось нам вдається, – зазначає Андрій Шмигельський з Ельблонга. У цьому місті передплатою займається Йосип Бунда, а пан Андрій йому допомагає. Крім передплати, українцям вдається продати ще кожного тижня кілька додаткових примірників. – Є в нас люди, яким інколи важко заплатити зразу за весь квартал. Це сума в кількадесят злотих. Проте набагато зручніше їм витратити 4 злотих на один примірник раз на тиждень. І вони по цьому одному примірнику від мене беруть, – пояснює українець з Ельблонга. – Завдяки тому, що пан Йосип дуже дбає, щоб передплата не зменшувалася, то ми разом, думаю, будемо мати незмінну кількість читачів ще впродовж кількох наступних років.

Українець пригадує, що на початку існування газети тираж складав 15 тисяч примірників. Зараз він –  2,5 тисячі.

– Це велика проблема – утримати на ринку газету з таким невеликим тиражем. А чому варто, щоб вона існувала? Я чув від українців в Канаді, що вони захоплені тим, що ми як українська громада у Польщі маємо свій тижневик. А знаю, що деякі видання в Америці перестали виходити, бо тираж зменшився. Я б хотів, щоб українська меншина у Польщі мала надалі своє видання, – додає українець.

Чому передплачують?

Пані Марія Білас з Мокрого займається розповсюдженням тижневика приблизно 25 років. Зараз до села приходить четвертина того, що передплачувалося у 90-х роках.

– Думаю, що проблемою не є фінансовий бар’єр. Бо хоч один примірник газети може здаватися дорогим, то навіть пенсіонер може собі його дозволити, – вважає голова Сяноцького відділу ОУП. Діячка Об’єднання з Мокрого помічає кілька причин, чому особливо молодше покоління не дуже зацікавлене газетою.

– Молоді люди, яким до двадцяти, кажуть, що для них нічого цікавого у газеті нема. Можуть тільки переглянути фото. Проте таке можна почути від молоді й щодо інших паперових видань, не тільки «Нашого слова». Зараз основними читачами тижневика, які справді його читають, є старші люди. Їх ще цікавить історія, хочуть знати, що відбувається у громаді не тільки у регіоні, де проживають. У нашому регіоні пересічному передплатнику – понад п’ятдесят років. Деякі кажуть, що не передплачують видання, бо газета є в інтернеті. Але правда така, що навіть на сайт газети не заглядають, – ділиться спостереженнями жителька Мокрого. Ще одна проблема, яку українка бачить у своєму регіоні, – те, що не завжди редакція цікавиться тим, що відбувається у менших місцевостях.

– Люди як щось організовують, то вони не напишуть про це самі до газети. Навіть не тому, що не вміють, але просто не хочуть самі хвалитися. Їм незручно, і я їх розумію. Сама чула, як наші передплатники казали, що у газеті він не бачать інформації про громадські ініціативи та заходи або церковні події, які проводилися у їхньому місті чи селі. Інколи відчувають себе трішки «менш важливими» для тижневика. Навіть одна читачка відмовилася, бо сказала, що багато  пишемо у виданні про громаду, що живе на півночі Польщі, а з Сяніччини майже немає інформації, – розказує діячка ОУП. Про подібне кажуть теж інші кольпортери.

– Я думаю, що кожному бракує у газеті тем, які йому близькі. Мені, наприклад, завжди була близька культура, література та поезія. І я хотів би, щоб в газеті з’являлися не лише вірші, але й думки та погляди українських письменників щодо різних проблем. Навіть цих, які стосуються політики. Знаю, що складно задовольнити потреби кожного, бо кожен з читачів має свої вподобання. Кожен має свою пристрасть, і важко буде усім догодити, – пояснює Іван Олійник.

На думку кольпортерів, багато читачів сьогодні передплачує газету «Наше слово», бо це єдиний тижневик у Польщі, який виходить українською мовою.

– Передплачують трішки з патріотичних міркувань. Бо це українське видання. Лишається питання: скільки ще тижневик «проживе» завдяки цьому патріотизму? Відповісти на це питання я не можу, – міркує Марія Білас.

Фото Павла Лози

***

Редакція висловлює сердечну подяку нашим багаторічним розповсюджувачам газети

Завдяки Вам кожен примірник тижневика потрапляє до тих, хто на нього чекає. Щотижня Ви віддаєте свій час, свою енергію та тепло для нашої спільної справи. Дуже пишаємось тим, що Ви є частиною процесу творення і доставки газети. Дякуємо Вам і бажаємо багато років здоров’я і радості!

Щиро, редакція «Нашого слова»

  1. Іван Проcінський
  2. Роман Любінецький
  3. Юліуш Беднарек
  4. Богдан Білецький
  5. Василь Більо
  6. Марія Білас
  7. Роман Боднарук (США)
  8. Роман Божик
  9. Йосип Бунда
  10. Єлизавета Кремінська
  11. Роман Гнап
  12. Галина Гарасим
  13. Стефанія Гаврилець
  14. Петро Гойсак
  15. Данута Іваницька-Жванська
  16. Іван Олійник
  17. Марія Яромій
  18. Гелена Єдинак
  19. Володимир Качор
  20. Данута Камінська
  21. Владислав Кітчак
  22. Мар’ян Ковалик
  23. Володимир Ковальчик (Канада)
  24. Іванна Кравчишин
  25. Микола Крепич
  26. Надія Курдила
  27. Володимир Липинський
  28. Софія Лайкош
  29. Ольга Ласка
  30. Михайло Троханівський
  31. Зенон Миц
  32. о. Дмитро Гарасим
  33. Ольга Дембіцька
  34. Юрій Опар
  35. Галина Овсіцька
  36. Богдан Покрищак
  37. Катерина Полевчак
  38. Данута Сєканець
  39. Богдан Сіроцький
  40. Петро Сич
  41. Софія Сирник
  42. Андрій Шмигельський

Поділитися:

Схожі статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

*
*