Коротке ad vocem до статті Марка Сирника, або Про «ми і вони»

Мирослав Скірка, голова Об’єднання українців у Польщі ■ ПОГЛЯДИ ■ №32, 2021-08-08 ■

Стаття Марка СирникаНавчання української мови в Польщі 2021…”

Коментар Христини Заник до статті Марка Сирника “Хто потрапить до українського раю?”

Ситуація шкіл, де ведеться (велося) навчання української або українською мовою, доволі складна. Це результат довголітнього процесу, в якому ми вважали школи та пункти навчання української мови за місця навчання, а десь далеко в пріоритетах і громади, і школи було те, щоб це були наші «наступники» у громаді. Процеси асиміляції прискорились,  і то неймовірно, і раптово громаді школи стали непотрібні. Бодай у такому вимірі, як нам здавалося, що вони – це непорушний елемент українського краєвиду у Польщі. Сумна констатація Марка Сирника – на жаль, правдива. Вже немає українського ліцею в Лігниці. Немає тому, що громада сказала і робить багато, щоб сказати – він нашим дітям непотрібний. Парадокс – ліцей потрібний громаді, але не нашим дітям. Як в дотепі про колгосп: ми за колгосп, але в сусідньому селі. Ми за школу, але не для наших дітей. 

Якщо ми як українська громада у Польщі хочемо думати про себе, мусимо повернути собі та нашим дітям переконання – наше українство – це цінність, яку слід плекати. І за яку мусимо платити. Так, як це робили наші діди та батьки. Альтернативою є те, що незабаром останні нащадки депортованих (і недепортованих) під час акції «Вісла» – вимкнуть світло! І спектакль буде закінчений! Ми маємо собі чітко сказати – нам необхідні школи і пункти навчання мови. Це має бути пріоритет нашої громади. 

І тут появляється нове питання чи питання нової якості, де я не згідний з поглядами п. Сирника. Хочемо того чи ні, статистично 0,5% тих громадян України, які зараз перебувають у Польщі (і тут залишаться), буде хотіти зберегти свою ідентичність та її розвивати. Вони виростали в іншому культурному та суспільному контексті. Для них Лемківщина чи Перемишль – цікаві місця, але без емоційної складової: такої, в якій ми виростали. І ми не можемо на них через це ображатися. Якщо наша громада збільшиться на 50-70 тисяч українців, для яких українство буде цінністю, то від того ми всі скористаємо. І ми це бачимо вже в багатьох осередках.

Правда, це для нас також виклик. Ми маємо їм (українцям з України) розповісти, чому для України і українства важливі і Перемишль і Сянік, Холм і Підляшшя, Гіжицько, Щецін та Шпротава. І маємо це розповідати так, щоб вони відчули, що це також частина їхньої долі. І у зворотному напрямку: вони мають нам відкрити очі та почуття для тисячолітнього Києва, Чернігова, Полтави, Дніпра та Одеси. Не кажу вже про Львів, Івано-Франківськ чи Чернівці. Для нас, українців з Польщі, українство занадто зациклене на депортації та розсіянні. І на претензіях до влади України, що погано реформує державу. Без зустрічі з живою історією тисячолітньої України ми будемо переконувати наших дітей, що для українства карликовий ріст – це максимум можливостей. Тому, вельми мною шанований пане Марку, пропоную почати творити синтез українства у Польщі ХХІ століття, а самі цього, без українців з України, не зробимо. Життя показує, що в багатьох містах у Польщі, в тому числі у Варшаві, де живуть діти та внуки багатьох активних українців з Польщі, вони майже нічого не роблять. Зате ті, хто тут прибув з України, – дуже діяльні. Незважаючи на те, що вони – чужинці! Тобто, працюймо разом! І розуміймо одні одних разом.

Поділитися:

Схожі статті

Помішалися на «ідеології необандеризму»: польські історики відповідають «кресов’янам»

Ігор Ісаєв ■ ПОГЛЯДИ ■ №5, 2021-01-31 Четверо істориків, спеціалістів в царині польсько-українського минулого, відповіли на вимоги «кресових» середовищ, сформульовані в листопадовому листі до...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*