Марко Сирник ■ ПОГЛЯДИ ■ №32, 2021-08-08 ■ Збережено стилістику автора

Останнім часом в «Нашому слові» почала з’являтися доволі тривожна інформація про скрутну дійсність так званих українських шкіл у Польщі. Пишу «так званих», бо по-суті в країні нашого проживання «українських шкіл» так насправді немає. Може за винятком суботніх навчальних закладів типу «Материнка» у Варшаві, створених і ведених українськими мігрантами. Є натомість, і проводиться навчання української мови в польських навчальних закладах, що працюють по всій території Польщі, у майже 150-ти більших і менших місцевостях країни. Українську мову – як мову національної меншини – вивчає у них на сьогодні 2175 учнів – українців громадян Польщі (інформація переказана віцеміністром освіти 19 травня 2021 року під час засідання Спільної комісії уряду та нацменшин у Польщі). Отже, від жовтня 2020 року до травня 2021 року з освітньої системи «вибули» 23% учнів, які до цього вивчали предмет «українська мова» (апелюємо теж до офіційної інформації, яку фонду «Просвіта» надало у жовтні 2020  року польське відомство освіти).

Коментар Мирослава Скірки до статті Марка Сирника “Коротке ad vocem…”

Коментар Христини Заник до статті Марка Сирника “Хто потрапить до українського раю?”

Щоб розуміти, що саме відбувається у нас в освіті зараз, слід факти, які наведені вище, зафіксувати – і немає жодного значення, чи погоджуємося з ними, чи ні. Це просто факти. І як би ми не ставилися до перемиської (напр.) «шашкевичівки» – це не такий заклад, як до 1944 року. Як би ми не ставилися до лігницької альма-матер – це польська школа, яка існує та функціонує на основі польського законодавства, і в якій просто ведеться навчання української мови (звісно, ще й історії та географії України). Подібно й інші «українські» школи в цій країні. Це просто факти!

Згадані з самого початку нашеслівські матеріали, що стосуються навчання української мови у Польщі, – це насамперед дуже добра аналітична стаття редактора Павла Лози, надрукована в газеті 18 квітня 2021 року («Наше слово», номер 16). Заголовка наводити не буду, бо особа яка його придумала, просто мене і інших (думаю) українців громадян Польщі образила. Це, до речі, вписується в таке русло розуміння – українці, корінні жителі Польщі – хто вони такі? Байстрюки і покручі, здається… Ну, бо як можна було написати «… українські школи не для українців…». Для кого ж тоді? І ким є ті, які у них залишилися?  У «НС» є, здається, якась редакційна колегія…  Це той випадок, коли в час весняної конференції онлайн, організованої Любою Тхір, одна з вчительок з Ряшева (родом з України) вперто обзивала українських дітей громадян Польщі – поляками. Тобто – не знає навіть, кому завдячує роботу. Тобто – явище доволі розповсюджене і, може, варто з ним поборотись, а не безкритично повторювати.

Повертаючись до самого тексту редактора Павла Лози. Дійсно, з осені (щонайменше) 2020 року в школах, в яких ведеться навчання української мови, почалися перевірки, які вели різні контрольні установи. Від Найвищої контрольної палати по місцеві скарбові палати та освітні кураторії. Перевірювалася інформація надавана школами до центральної Системи освітньої інформації, на основі якої опісля МОН Польщі нараховувало відповідні субвенції (гроші) для окремих шкіл. Крайні дати років, які контролювалися, це 2016 та 2021. Пишучи школи, маю на думці всі шкільні заклади в яких зорганізовано навчання української мови, згідно освітнього закону Польщі, тобто і згадані вже Лігницю чи Перемишль, але й Бартошиці, Ґурово, Білий Бір та 140 тих закладів, в яких це навчання відбувається у формі  міжшкільної групи вивчення мови – їх також перевірки торкнулися. І добре, що редактор Лоза про це теж згадав, бо визріла у нас якось манера переживати лише за Ґурово. Або Перемишль. Або Білий Бір, Лігницю чи Бартошиці. А де решта – тобто ті школи, які забезпечують навчанням рідної мови понад 80% українських школярів у Польщі. Їх не шкода? І про них пам’ятати не треба? На мою думку – треба про них саме подбати в першу чергу! І згадувати про Свйонтки, Добре Місто, Битів, Сянік, Лемборк, Кошалін, Старгард, Вєхлиці, Лідзбарк … 

В результаті згаданих перевірок, окремі ведучі органи (місцеве самоврядування) отримали адміністративне рішення про вимогу повернення незаконно наділеної їм освітньої субвенції. Річ стосувалася того, що деякі школи, внаслідок не до кінця чітких юридичних записів реєстрували в Системі освітньої інформації учнів – громадян України як учнів національної меншини. І квоти саме за тих учнів ґміни, повіти чи маршалківські уряди зобов’язані повертати державі, оскільки чиновники ще з 2011 року доводять, що учні громадяни України не можуть вчитися української мови на основі тих законів, як учні – українці громадяни Польщі. Щоб все поставити по своїх місцях – польська держава на офіційному рівні не заперечує, ані не забороняє дітям громадянам України вчитися української мови! Не хоче лише за це платити – бо в цьому вся суть проблеми. Вказує натомість (польська держава), що забезпечити навчанням рідної мови в тому випадку належить або українським дипломатичним установам, або громадським організаціям. Врешті-решт, окремі ведучі органи зобов’язані на цей момент повернути державі кошти, квоти яких сягають від кількадесяти тисяч злотих (українська мова в міжшкільних групах) до понад 2 мільйонів злотих в окремих випадках (школи з повним навчанням нацменшинної української мови). Наголошую – це не школи мають повертати гроші, а їхні ведучі органи – типу ґміна Білий Бір, місто Лігниця, маршалок Вармінсько-Мазурського воєводства і так далі.

Звісно – ситуація нецікава. І звісно ж – вона негативно буде впливати на подальше існування всіх шкіл. Повторюю – всіх, не лише тих у Лігниці чи Білому Борі. Всіх 150-ти! Річ у тому однак, що міжшкільні групи навчання української мови подолають цю проблему. Вони завжди були поза ширшою увагою і мусіли собі давати раду самостійно. Дадуть раду й тепер. Тим більше, що і гроші до повернення там менші. І тим більше, що там чітко – це не вчителі вводили дані до Системи, отже – і не несуть за це відповідальності. Звісна річ – зменшиться кількість учнів (що вже відбувається – до речі). І це недобре. Дивлячись однак з другого боку, якби – не від сьогодні ці міжшкільні групи охоплюють навчанням української мови також учнів середніх шкіл, що колись було майже непомітним. Зараз це явище вже присутнє всюди майже. Окреме запитання – чому ці учні не йдуть (як колись) до шкіл (ліцеїв) у Білому Борі, чи Лігниці? Відповість хтось? Тільки не пишіть, що батьки несвідомі, бо взагалі – саме Ви цих батьків виховували.

Мене дивує інша річ – оскільки з 2011 року на прикладі Варшави ми вже знали, що тут справа може вирішуватися не на нашу користь – чому в це русло ми пішли? Нагадаю – саме у Варшаві вперше чиновники Бюро едукації цього міста дійшли у 2011 році до висновку, що положення статей окремих польських законів не дозволяють їм організувати навчання української мови для учнів громадян України. Мала навіть місце окрема зустріч, організована тодішнім віцеміністром освіти Христофором Становським з представниками українських організацій, депутатом польського сейму Мироном Сичем, представниками батьків та міста Варшави. Завершилося тим, що існуючу до цих пір міжшкільну групу навчання української мови розв’язано, а навчання української мови зорганізовано в іншій школі. На цей раз вже без дітей з України. Згодом для них зорганізовано приватний заклад, який не фінансується державою. 

А що саме мене дивує – перше, що ми не вивчили цього уроку, друге, що ця справа не дочекалася тоді якогось більшого резонансу в українському середовищі. А повинна, як бачимо сьогодні. 

І повернемося плавно до шкіл в Лігниці, Білому Борі, Перемишлі, Бартошицях і Ґурові. Бо це ж бачу, хвилює найбільше. Мене зрештою, як випускника IV ліцею в Лігниці та особу яка дивним чином трішечки освітою займається – теж (хвилює). Але не настільки однак, щоб не бачити наших промахів, і того, що так насправді ми самі дали владі аргументи в руки. Проти себе. А оскільки влада до 2015 року якось це терпіла (в нічому теж й не допомогла), то та влада, що прийшла у 2015 році, якось терпіти того не хоче. Комусь дивно?

Почнемо з того, що ситуація в кожній названій вище школі інша. Довгий час в плані  будуть чи не будуть розглядалися школи, що зорганізовані у Білому Борі. Специфіка місця, демографічні процеси (посилені масовою еміграцією 1980-тих років) та брак … ідеї навколо майбутнього цього закладу та щораз більша пасивність та інертність середовища зробили своє. Принаймні я так це бачу, як людина ззовні, але теж трішечки в цю школу залучена (також і емоційно – тут вчилися мої діти). Зокрема переживали ми за початкову школу. І дивним чином, на сьогодні початкова школа у Білому Борі переживає своє відродження – кількість учнів зросла до 60-ти (а було й 16 учнів!). Більшість з них – це місцеві діти – отже, школа як приватна дає собі раду цілком добре. І хоч ґміна Білий Бір має теж повернути кошти за минулі роки за школу, це (на мою думку) школі нічим за загрожує. Ані Фондові ДЕКА, який є для неї ведучим органом. З цієї причини, що школа повертала державні кошти, яких не використала, до ґміни. Отже – тим більш ця справа стосується виключно дуету: ґміна-відомство фінансів.

Інша річ – це ліцей. Його ведучим органом є  Маршал Західнопоморського воєводства, який теж вже отримав рішення міністра фінансів про вимогу повернення коштів субвенції нарахованої на учнів громадян України (записаних і зареєстрованих школою на навчання української мови як мови нацменшинної). Це квота кількохсот тисяч злотих).  І маршалок Західнопоморського воєводства підняв вже рішення – подав фондові «Просвіта» інформацію про плани – переорганізувати школу з нового 2021/2022 навчального року. У листі вказує, зокрема, на те, що з огляду на малу кількість дітей з нацменшини, навчання української мови в цій школі планується  з нового року як позакласні зайняття у вимірі 2 годин  на тиждень. Отже, ситуація така – у школі з українською мовою навчання мова викладання буде вчитися як позакласна в обмеженій кількості годин? Ловите?

Я ні, тому «Просвіта» подала запитання до відомства освіти про перевірку цієї справи. Зараз ждемо на відповідь. Тут і інші парадокси – пам’ятаєте, як весь український світ будував у 80-тих роках ХХ ст. гуртожиток для початкової школи? Зараз він служить ліцеєві де всього (на червень 2021) може 2 учнів громадян Польщі, а директор початкової школи мусить орендувати додаткові приміщення, щоб помістити своїх учнів? Ловите ще? А тепер уявіть собі ситуацію, коли ліцей буде функціонувати як неукраїнська вже установа (до чого йде) – що з тим гуртожитком? Я бачив довідки пожертв від людей, які самі не мали за що жити – чи не треба (щоб якось хоч бути чесним до них) розпочати процес повернення (перебрання) цього будинку у власність української громади? Це запитання в першу чергу до членів Суспільного комітету будови у Білому Борі – завершіть своє діло!

Окреме запитання до пані директорки білобірського ліцею – Дороти Джевєцкої: Ви так гарно сказали у інтерв’ю з 04.08.2019 року («Наше слово», №3) «З новими ідеями», про свої плани щодо ліцею «Насамперед я б хотіла зробити його ще більш відкритим для учнів – нащадків акції «Вісла», оскільки нині в ліцеї навчається переважно молодь з України. Для мене важливо, аби тут і далі цінувалися плекання української ідентичності й навчання в патріотичному дусі, оскільки ліцей засновано з думкою про українську меншину…», –  хочете це зробити позакласними заняттями у вимірі 2 годин на тиждень? У третій рік Вашого директорства я не побачив жодної активності, щоб притягнути до ліцею учнів української національної меншини. Жодної!

Попри проблеми у Ґурові школам у цій місцевості нічого не загрожує. Тут додаткова інформація – якою важливою є також політична активність, і наскільки може це бути вирішальним – мати таку людину як Мирон Сич. І роками будована прихильність місцевої влади. Школа однак – на мою думку – має більш зацікавитися учнями – українцями з Польщі. Теж тими, хто в школі вже є. Щоб не відчували себе відчуженими і покинутими в морі колег з України. 

Бартошиці – такої кондиції школи і такої директорки як Люба Тхір бажаю всім. Приємно, тим більше, що у першій декаді 2000 років ми трішечки за Тебе поборолись.

Без більших проблем пройде цей несприйнятливий час і в Перемишлі. Тут спрацювала теж як і особа директора, так і підхід (на диво) місцевої влади. Однак без гуртожитка на майбутнє буде вам важко.

Складний час зате (дуже складний) для шкіл у Лігниці. І персонально для пані директорки Анни Гаврильчак-Маланчак, яку додатково місцева влада (місто – ні, не ПіС) подала на розгляд прокуратурі, аргументуючи це тим, що подала неправду до Системи освітньої інформації. Також йдеться про учнів громадян України. Кошти, які мало б повертати місто, подібно як в інших випадках. Слідкуючи за цією справою, складається таке враження, що тут справа має більш персональний характер, а місто використовує момент, щоб заблокувати дотеперішній директорці участь у конкурсі на директора шкільного комплексу. Тим не менше – 35 учнів в двох школах (громадян Польщі) – це не надто багато як на школу з такими традиціями. Місто Лігниця повелося не так, як всі інші ведучі органи в Польщі – зміни в планах уроків введено вже в другому півріччі поточного шкільного року. Відсторонено учнів з України від уроків української мови, а місцевим школярам надано лише можливість вчитися рідної мови в міжкласних групах. Де-факто отже – школа втратила вже свій статус. До речі – тут теж інформація, як важливими є чіткі записи в Статутах шкіл. В тому випадку у документі записано лише, що школа надає можливість вивчати українську мову. Тому наша інтервенція на цей час була відхилена. Як би не дивитися … надає… Якось!

І про сподівання (або розуміння) освіти. Державної освіти. У 22 номері «Нашого слова» (від 30.05.2021) редактор Ігор Щерба наводить розмову з паном Юрієм Павлищем (заступником голови ОУП у Лігниці). Там читаємо такі слова, що: «хочемо, щоб від вересня у лігницькій школі запрацювала нова система навчання…». Пане Юрію – вона вже запрацювала – у Вас вже немає школи. Є те, що ми звикли називати пунктом навчання української мови! Думка, що залучите (на цей час) учнів громадян України і все повернеться до старого русла, є ілюзією, і не варто навіть про це думати! Без зміни законодавства у Польщі цього не станеться. А змінити його не схотіла ані Громадянська платформа, ані не схоче ПіС. І навряд, чи того буде хотіло СЛД. Чи ще хто-небудь!

А від себе скажу – і добре! Добре тому, що ми не можемо будувати свого майбутнього на мігрантах з держави Україна! Наше майбутнє – це наші діти! Наші вчителі! Наші священники! Наші редактори, в тому числі і в «НС»! Ті, які розуміють, для чого ми тут є, і звідки взялися! 

Бо звідси і взялася вся проблема. Ми легко відпустили (так – легко!) і перестали займатися працею зі своїм середовищем. Діти не приходять до школи – наберемо з України. І переживемо. Це слова вчительки – майже ікони українського вчительства у Польщі! Ще 30 років тому назад я закликав школи працювати з так званими. пунктами – і? Яке зацікавлення тих же шкіл – дивіться у другій декаді 2000 років, робив аналіз – долі випускників, та враження з років навчання в «українських» школах. Жодна школа не звернулася, щоб цю інформацію їй надати. А було що читати. Справедливо чи ні, об’єктвино чи менш – діти писали про свої школи. Може 20% (і це інформація вже підкручена) з них пішло б до цієї школи вдруге – дивує, що батьки не дають до Вас своїх дітей.? Чому не хочете знати – для чого не дають?

В 24 номері «Нашого слова» (від 13 червня 2021 р. «Українські ліцеї – на грані катастрофи»)  пан редактор Орест Лопата, пригадує трагічні 50-ті роки ХХ століття і процес творення та організації навчання української мови у Польщі. І постаті людей, яких не можна було подолати. Не думаю, що ми будемо тими, які будуть цей процес закривати. Оскільки зрозуміємо одне – це не держава, а ми будуємо або руйнуємо. Держава і умови, які вона (та чи інша) створює, можуть лише допомагати або перешкоджати. 

Останнє запитання – пригадуєте школу під шатром в Ґурові (90-ті роки ХХ ст.) – якою була Ваша мотивація і для кого Ви ту школу будували? Про гуртожиток в Білому Борі я вже згадував – де Ваші  тодішні мрії та ідеали?

Так, я колись почув – ми зробили це, тепер ваша черга (молодих). О, ні: оскільки у Вас немає кому взяти і передати  естафету, Ваше діло і Ваша робота – незавершені!

Поділитися: