Єва Кравчук ■ КУЛЬТУРА ■ №44, 2020-11-01

У Варшаві в межах заходу «Warsaw Gallery Weekend» українка презентувала свій фотопроєкт, присвячений «післяпандемічному» періоду. Мисткиня, фотографиня і активістка Юлія Кривич поділилася історією свого переїзду до Польщі, труднощами у професії та результатами протестів.  

Розкажи, будь ласка, чому ти обрала саме Польщу? 

̶  Я народилася у Дніпрі, жила там до кінця навчання. Мріяла про переїзд, відколи вперше потрапила закордон. Закінчивши університет, не знала, що робити далі. Аби довго не думати, поїхала на волонтерський проєкт до Японії. 

Коли я повернулася додому, бабуся сказала мені: «Юлю, а ти знаєш, що наша прабабуся була полькою?» Я відповіла: «І що?». Після чого та розповіла, що я можу отримати Карту поляка, яка дає змогу жити й безкоштовно навчатися у Польщі. Уже минуло 9 років, відколи я поселилася у Варшаві. Ця еміграція змінила мене повністю. 

Які перші кроки у мистецтві ти робила, проживаючи в Україні?

Я цікавилася фотографією ще до часів інстаграму. Тоді були поширені блоги, де я публікувала дописи, автопортрети тощо. І, до речі, в мене навіть була певна популярність. Згодом я фотографувала своїх друзів, набираючись досвіду.

А як ти дебютувала у Польщі?

У мене все в житті все так перетинається, що фотографія – це частина мене. Хоча, мабуть, зараз я вже інакше до цього ставлюся. Я вже не хочу просто робити гарні світлини – у тому, що я створюю, має бути певний сенс, повідомлення. 

Пам’ятаю, перші зйомки були після знайомства з моїм хлопцем – я фотографувала нас  із ним. А потім вступила до Академії мистецтв, співпрацювала з журналом «K-MAG», і це стало початком моєї творчої діяльності у Польщі. 

Яка подальша доля проєкту «Дерзость и Молодость» («Нахабність і молодість»)?

(Він був присвячений молодим хлопцям – українським націоналістам, показував їх у контексті війни в Україні – ред.)  

Минуло вже 3-4 роки, учасники подорослішали. Хтось навіть пішов у політику, хтось працює в поліції. Ми читаємо одне одного в інстаграмі. Ось, наприклад, один з героїв нещодавно одружився. Пам’ятаю, він довго зустрічався з тією дівчиною, і врешті наважився освідчитись. 

Під час роботи над проєктом відразу було зрозуміло, що друзями ми не будемо. Для них це був прикольний досвід, а для мене –  завдання для портфоліо, яке відіграло важливу роль у моїй кар’єрі. Що стосується подальших показів – ця конкретна виставка була важлива у контексті війни в Україні. У Польщі це неактуально. 

Звідки ти береш ідеї для того чи іншого проєкту? 

Конкретні художники мене не надихають. Вони демонструють, що можна зробити за допомогою мистецтва, як змінити і як вплинути на проблему. Але загалом, звісно, є митці, чиї роботи мені подобаються, зокрема Яреми Малащука і Романа Хімея. Але це, по суті, не стосується фото, бо вони створили фільм. Цього року вони перемогли в конкурсі «Pinchuk Art Prize». Варто наголосити, що останнім часом мені більше подобається саме медіум фільму, а не світлини. Загалом, те, що мені до смаку у мистецтві – це частіше за все не фотографія. 

Я вірю, що, може, не конкретно мистецтво, але якісь його інструменти здатні змінювати реальність. Але фотографія, на мою думку, робить це найменше. 

Які труднощі виникають під час створення фотопроєктів?

Немає проблем, які б ми не подолали. Зараз відбувається боротьба за Україну в польських медіа. Наприклад, хоча б раз на рік у назві загальнонаціональної виставки з’явиться слово «Польща», навіть якщо більшість митців там, наприклад, з України чи Білорусі. І ми хочемо це змінити. 

Що спонукає тебе робити акції протесту?

Я завжди такою була. Дивуюся, чому не почала цим займатися раніше. Те, що я робила, завжди було пов’язане з подіями в Україні. Раніше не було такої потреби, але світ зараз настільки турбулентний, що активістами стали буквально всі. Бо іноді в тебе просто немає вибору. 

У випадку з моєю акцією «W UKRAINIE» це не було ситуацією «без варіантів», від цього не залежало чиєсь життя абощо. Цей протест мав показати, що українці є в Польщі, нас багато, і ми теж хочемо бути причетними до суспільного життя.

Це також була перша акція, на яку я вийшла самостійно. Вона була радше спрямована на інтернет, ніж на публічний простір. Так і сталося, бо навіть біля Центрального вокзалу Варшави на нас ніхто не звертав уваги. 

Хто тебе підтримав?

Коли все було наживо і я стояла з прапором із написом «W UKRAINIE», ніхто не розумів, про що йдеться. Це кожного разу потрібно було пояснювати. А бажання зробити цю акцію з’явилося після того, як почали відбуватися зміни в англійській мові. Коли у назві столиці України змінилася транскрипція (замість Kiev на російський манер почали писати Kyiv – ред.), прибрали «The» перед словом «Ukraine» в іноземних медіа тощо. А частка «na» у польській мові також вживається на позначення країн, чиї землі колись були частиною Польщі (na Ukrainie, na Litwie). 

Чесно кажучи, друзі та знайомі з близького оточення, а також певні організації, мене підтримали, але не всі. Я не відчувала повної підтримки.

Які наслідки мала акція «W UKRAINIE»?

Я досить відчайдушна людина: спочатку роблю, а потім думаю. Тому страшно не було взагалі. Я просто не очікувала такого негативу. По-справжньому я злякалася лише тоді, коли ще була з візитом в Україні, а в мережі мене вже почали «травити». Один чоловік навіть заплатив 20 злотих за коментар, аби тільки написати мені хейтерський відгук. А відколи розгорілася ненависть у «лівих» колах, мені було страшно повертатися до Польщі. Уперше. 

А як щодо протесту «Лист»?

Взагалі, це ремейк (переробка, власна інтерпретація – ред.) геппенінґа (різновид мистецтва дії, перформансу – ред.) польського художника Тадеуша Кантора. Ми повторили його проєкт 1967 року, коли сім «листонош» пронесли великий «лист» (2 на 14 метрів) вулицями Варшави. Наш конверт для «листа» мав 14 метрів, ми написали польською «Жити, не вмирати». Це відбувалося в час, коли польська влада вирішила проводити президентські вибори поштою. Оскільки це була середина локдауну, ми дотримувалися всіх вимог щодо безпеки: дистанція між учасниками, маски, рукавички. Нас було, здається, 12. Плюс журналісти, яких ми запросили. 

Коли ми вийшли з пошти, поліція нам нічого не сказала. У нас було підтвердження того, що ми – митці під час роботи, бо ж тоді не можна було збиратися більше, ніж по п’ять людей. Але щойно ми підійшли до Сейму, щоб віддати листа депутатам, нам одразу почали виписувати штрафи за нелегальне масове зібрання. Ми, звісно, відмовилися, і справи пішли до суду. 

А вже за тиждень двом хлопцям з нашої команди прийшли квитанції на 10 000 злотих за порушення карантинних заборон. Ми підключили всі зв’язки, і вже за 3 дні зібрали більш ніж сто тисяч злотих.

Мені здається, сама акція розпочалася не з самого листа, а тоді, коли ми отримали ці штрафи. Саме це й був важливий момент протесту. Коли за нас заступився речник з прав людини Адам Бондар, нам анулювали це покарання. Але справа з судом тягнеться й досі. 

Фото надані Юлією Кривич

Відео – Єва Кравчук

Поділитися: